Глава 25. Убий Прокуду!

Моя відьмочка отримала силу верховної і власну розбудила! Тільки яка ж вона зараз безпорадна! Чом я не слухав Кудеяра, коли він вперше прийшов до мене? Чом не розшукав Дарину зарання, щоб Ясновида мала час навчити її відьомським премудрощам? А тепер запізно. Сила є, а толку, якщо моя відьмочка не зуміє нею скористатися?

Ясновида казала, що сила сама вчитиме нову обраницю, та для цього потрібен час, час і ще раз час. Те, чого нам катастрофічно не вистачає. Дарина зараз така слабка, що й на ногах ледве тримається. Та я не залишу її і на мить. Життя віддам заради неї! Я не повторюватиму помилок Гриця. У нас все буде добре…

І тут мій погляд прикувала незнайома фігура чоловіка у дорогому костюмі. Видний такий чоловік, гарний. Рухається невимушено, розкуто, посміхається широко приязною усмішкою.

Повен двір характерників, а жоден і кроку не рушив, щоб його зупинити.  Навіть коні завмерли на місці. Чоловік видавався приємним і абсолютно безпечним. Хто такий? Чого забрів до обійстя помираючої відьми? Може, родич якийсь?

Я не помітив, як Дарина вислизнула з моїх обіймів і опинилась за моєю спиною, притулилась, здригаючись, наблизилась до мого вуха і прошепотіла:

- Убий Прокуду!

Що? Прокуда? Да звідки б він тут узявся? Я огледівся. Окрім незнайомця, що прямував зараз доріжкою, більш нікого чужого і не видно. Не про нього ж вона говорить?

Озирнувся і побачив, як вирують темні очі моєї відьмочки. І дивиться вона якраз на прибульця.

О, ні! Відьмочка помиляється. Цей чоловік аж ніяк не схожий на древнього чаклуна!

- Привіт-привіт! – Незнайомець продовжував мило посміхатися. – Нарешті я вас розшукав! О, повірте, я з добрими намірами! – підняв завбачливо долоні. – Нікому з вас я не вчиню нічого лихого! Чесно-чесно! Навпроти, був би радий назвати вас друзями! Я прийшов за своєю нареченою. Дівчина розхвилювалася і втекла, так буває. Уся ця передсвяткова колотнеча… Знаєте, нерви. Я й сам нервував, правда-правда. Але ж я чоловік і вмію приборкувати власні почуття. А жінки – інші. Зазвичай вони спонтанні і непередбачувані, тонкосльозі й нервові. От і зриваються. Так і моя наречена зірвалась перед самим одруженням. Злякалася, бідолаха. Страшно прощатися з безпечною юністю і розпочинати сімейне життя. Та насправді вона закохана у мене, як і я у неї, і Даруся просто мріє, щоб ми поєдналися. Гадаю, вже й сама не рада, що втекла. А як батьки хвилюються! Гостей наїхало… Уся рідня її розшукує. А вона ось де, моя квіточка!..

Приємний голос незнайомця лився плавно, мов пісня, і я йому вірив. Так, це Дарини наречений, тільки ніякий він не Прокуда. Слід пояснити йому, що дівчина передумала і не буде виходити за нього заміж. І Дарині пояснити, що вона помилилася, і її наречений зовсім і не чаклун, а приємний вихований чоловік. Щоправда, не чоловік її мрії, бо вона мене кохає, а не його. Все просто. Хоча… він такий видний, багатий, впливовий. Можливо, саме його і кохає Даринка? А чому втекла? Та, як і сказав наречений – заплуталась, злякалася…

- Гришо!.. Убий Прокуду! – міцно стиснула мої плечі пальцями моя відьмочка.

Вона була такою впевненою, що я навіть повірив їй. Повірив, що цей милий молодик – страшне древнє зло. Кинув погляд через розчинені дверцята автівки. Там, між сидіннями, лежала козацька шабля, яку прихопив із собою на всяк випадок. З моєю швидкістю перевертня я за мить встиг би дістати її і розрубати незнайомця навпіл. Я навіть уявив, як розпадаються його половинки, як скляніють очі, як сходить з обличчя добра усмішка…

Трусонув головою і видіння зникло. Переді мною стояв невдалий наречений Дарини, так само приязно посміхався і простягав мені руку.

Ні, так не можна! Навіть, якщо б це, й справді, був Прокуда, він же нічого лихого нам не зробив. Можливо, він змінився за віки і, справді, бажає миру?

Не можу ж я вбити чоловіка ні за що?! Тільки за те, чого може ніколи й не трапитись? Ніхто не карає за невчинене… Ми – дорослі люди, і маємо поговорити по-дорослому, з’ясувати потреби кожного, дійти до консенсусу…

Я посміхнувся у відповідь і подав руку.

Незнайомець смикнув мене з усієї сили, так, що я впав обличчям на капот автівки, розбивши в кров носа. А коли підняв голову, то побачив, як Прокуда (тепер вже без сумніву) летить разом із моєю відьмочкою у напрямку ліса.

Тільки коли чаклун-викрадач зник з очей, усі почали ворушитися. Обступили мене, заторохтіли, вибачаючись:

- Рухатись не могли…

- Зачарував усіх, лиходій!

- Пробач, Гришо…

- Що ж тепер?

- Пробачити? Про що ви? Я й сам піддався його чарам! Повірив, що він – звичайна людина. Що він  безпечний для нас… А тепер ми втратили Дарину!

- Ми знайдемо її! Повернемо! Не сумнівайся!

- Так, браття…

Так, я знов зрадив. Зрадив, як і Гриць три століття тому. Але історія не має повторитися! Ми зараз же вирушимо навздогін! Прокуда повинен провести ритуал, щоб витягти і полонити душу відьми. І це – не миттєва справа. У нас є час, щоб розшукати його і виправити помилки.

І в цей час зателенькав смартфон у кишені.

- Слухаю.

- Григорію! Повертайтесь! У нас тут біда!