Глава 24. Верховна відьма. 3.

Так, свідомість пливла, та я ще встигла відчути, як моє тіло підхоплюють міцні знайомі руки.

Гришко.

І ще почула останні слова відьми:

- Відтепер Дарина Віщак – нова верховна відьма! Юначе, деякий час вона буде безпорадною – оберігай її. Та й потім, поки вона навчиться користуватися силами, власними та моїми, ти маєш бути поруч!.. Ой, боюся, що у дівчинки не буде часу, щоб опанувати відьомську науку…

- Але ж ви бачите майбутнє! Невже ми зазнаємо поразки?! – вигукнув у розпачі Гришко.

- Майбутнє ще не визначене. І воно залежатиме від рішень та дій кожного з вас, у будь-який момент все може змінюватись. Я не знаю, хто переможе на цей раз, добро чи зло. Та час вирішальної битви наближається. – Стара озирнулася. – Я надто любила цей прекрасний світ і берегла його. Поки була у силі – Прокуда не міг повернутись. Тепер на ваших плечах відповідальність. Ви маєте зупинити, або, що буде краще для усіх – знищити зло. Нова верховна відьма повинна взяти усе під контроль. І вона, і ти, Сірко, зараз однаково важливі. Не дайте темним силам поневолити людство!

З цими словами відьма закотила очі і відкинулась назад, неначе й не вона зараз виглядала такою живою. І я одразу зрозуміла, що вона вже залишила світ, який так любила і берегла.

Мої очі неначе почали бачити більше, ніж звичайні людські. І вуха почали чути більше, ніж звичайні людські. І, взагалі, тривога та передчуття усередині значно підсилились.

Я почула гуркіт і побачила, як куток стелі над ліжком старої відьми, провалюється, розсипаючись у пил і утворюючи діру назовні, крізь яку навіть виднілось блакитне небо. Від тіла, що безсило впало на подушки, відділилася туманна маса у вигляді людської фігури і попрямувала через діру у даху прямо до неба.

Очевидно, верховна заслужила своїми стараннями по збереженню миру на землі потрапити до раю…

- Нам більш нема чого тут робити! – з цими словами Гриша підхопив мене на руки і виніс на подвір’я.

На свіжому повітрі стало дещо краще. Та я й не могла сказати, що мені погано. Просто я не здатна була одразу асимілювати, прийняти у себе таку значну силу. Вона вирувала усередині, поступово вкладаючись, заповнюючи порожні «озера», як я це відчувала. І це було прекрасно. Тільки я не розуміла, як можна буде викликати цю міць при потребі? Як використовувати здобуту енергію? Як шкода, що я не знайшла Ясновиду раніше! Вона б могла непоспіхом навчити мене відьомським премудростям. Як же тепер я буду вчитись сама?

Поки що я відчувала себе, мов трирічна дівчинка, якій на день народження подарували двадцять пишних суконь у стилі принцеси і одразу усі на неї надягнули. Звісно, відчувається безмірна радість через те, що такий гарний та щедрий подарунок, та, водночас, ти не маєш можливості навіть ворухнутися, не те, щоб насолодитися дарованим. Добре, що мене тримає зараз на руках мій сіроманець.

- Зможеш постояти? – Гриша опустив мене на землю, продовжуючи підтримувати однією рукою. – Я лише дверцята відчиню і посаджу тебе у автівку.

Хіба що постояти. Я навіть голосу не відтягнула, лише кивнула. Зазвичай кажуть, що немає сил стояти. А в мене, навпаки, було занадто багато сил, з якими я не знала, що робити, та ноги мене теж не тримали. Хоч би швидше впасти на сидіння і трохи розібратися у собі, у своїх відчуттях.

Гриша відчинив дверцята автівки, та раптом повернувся до воріт, стривожено стискаючи губи. Що він там побачив? Із зусиллям я теж обернулася.

З боку воріт до нас йшов високий вродливий чоловік, одягнутий з голочки, у дорогому дизайнерському костюмі та блискучих брендових черевиках. Ішов спокійно і посміхався фірмовою американською посмішкою на всі тридцять два білих, ніби з реклами зубної пасти, зуба.

Я відразу впізнала нареченого, якого кинула в день весілля. Лорд Олександр… Прокуда…