Глава 23. Ображена відьма. 4.

- О, про кохання заговорив… - посміхнулась скептично Дара.

- Але ж… Ти ж мене пробачила, хіба ні?

- За що?

- За руду.

- А що мені до тієї рудої?

- Ну… Я ж із нею…

- Ми не були на той час разом, не були парою, ти не давав мені ніяких обіцянок, отже, не зраджував. То чого я маю гніватись через неї?

- Саме так! – зрадів я. – Тим паче, що вона виявилась служницею темних сил! І, вірогідно, якось на мене впливала…

- Та ні, якби так було, то не Кудеяр, а ти б зараз лежав у стані овоча. А, можливо, й чародій також. І увесь ваш загін. Насправді, Прокуда добрався до дівчини щойно. І це означає, що він десь поруч…

- Ми справимось. Ми ж… разом?

- З чого ти так вирішив?

- Ти ж не гніваєшся через руду Женьку!

- Звісно, ні. Я гніваюсь через те, що ти мені збрехав, сказав, що не маєш ні з ким стосунків!

- Але ті стосунки вже не мали значення… Коли я вирішив розшукати тебе, то порвав із Женькою!..

- В односторонньому порядку?

- Я… Я просто не встиг їй про це повідомити…

- Про це я й кажу. Ти дурив не одну, а двох дівчат!

- Ні! Та як же ти не зрозумієш, Даринко, що кохаю я лише тебе! Я просто не хотів псувати нашу зустріч спогадами про колишні відносини!

- А я, значить, зіпсувала її, коли розповіла про свадьбу, з якої втекла? Коли розповіла, нічого не приховуючи, про лорда Олександра? А що було б, якби я не розповіла? Ми так би й не здогадалися, що Прокуда підібрався так близько!

- Так… Я винен, Даринко… Я був неправий і вчинив погано… Але кожна людина у своєму житті припускається помилок. А потім намагається виправити їх. Невже через одну маленьку помилку ти загубиш відносини, які пережили віки? Я ж кохаю тебе… Кохаю по-справжньому… І ти це знаєш. Пробач. Я більш ніколи не обману… Я завжди буду поруч і оберігатиму тебе. Від Прокуди, від темних сил, від будь-якої небезпеки. Пробачиш?

Нарешті Дарина повернула до мене голову, та глянула сумно, схитнула головою:

- Я не готова все забути і пробачити…

- Але ж ти з нами?

- Сам бачиш, що їду до вашої Ясновиди. Хай мої сили й сплять, та я відчуваю, що так потрібно, а чуйці звикла довіряти. Гряде біда. Вона вже нависла над нами, мов чорна хмара, хоч і невидима звичайним зором. І я не залишу вас, ваш гурт, бо я потрібна вам, а ви потрібні мені. Лише разом ми маємо хоч якийсь шанс здолати Прокуду. Як на мою думку – невеличкий шанс. Проти давнього зла ми мов діти. Та зробимо все, що в наших силах.

- Ти, справді, відчуваєш, що все так погано?

Кивнула, сковтнула:

- Ти – характерник без року тиждень. Ти відчуваєш у собі силу зійтись один на один з могутнім чаклуном?

Звісно, я не відчував нічого подібного. Так, я дечому навчився і можу перекидатись у вовка. Але це не зупинить Прокуду.

- Але ж… я буду не один. Нас – сімдесят сім. І Кудеяр на додаток, а він, хвилиночку, теж давній чародій. Не можна розпочинати бій, зарання налаштувавшись на поразку!

- Я не налаштована на поразку, - блимнула своїми нереальними очима Дарина. – Але чим усе завершиться – буде вирішувати кожна мить. Усе залежатиме від рішень кожного з нас у кожний момент. А поки що майбутнє у тумані.

Відвернулася до вікна і більш не починала розмову, аж поки ми не прибули на місце.