Глава 22. 18-те століття. Запізніла помста. 3.

Мабуть, цей нерівний бій скінчився б дуже швидко й плачевно, якби Гриць не дістався таки свого головного ворога. Характерника вже обхопили декілька скелетів і рвали на шмаття, як він вивернувся, вирвався зі смертельних обіймів, і в неймовірному стрибку вчепився зубами у ногу чаклуна. Прокуда завив не гірше за вовка і втратив концентрацію уваги. Разом із перевертнем покотилися вони по землі. Пальці чаклуна увійшли в тіло звіра, мов у масло, розриваючи шкіру та м’язи. Але вовк рвонув уперед і уп’явся гострими іклами у горло Прокуди. І що б не робив чаклун, щелепи вже не розтулилися. А він не хотів здаватися, його руки били, рвали нападника, обпалювали вогнем…

Останній подих чаклуна – і тіло його безвільною тушкою повалилось на непорушного вовка, який так і не розтулив щелепи. І в ту ж мить мерці, що втратили свого командира, повалилися на землю. Завдяки цьому характерники отримали перемогу.

Та якою ж гіркою виявилась та перемога. Усі хуторяни лежали мертвими. Люди, яких козаки мали боронити, пали він їхніх же рук.  І дивитись на це було неможливо. Козаки теж зазнали втрат. Кілька вовків залишились лежати на полі бою. Декілька воїнів теж вже ніколи не відкриють очі…

А посеред бойні догоряв стовп із відьмою.

Перевертні, що залишились в живих, зализували рани, не в змозі обернутись на людей. Молоді козаки почали стягати докупи трупи селян. А старі вояки не могли стримати гірких сліз.

Як же краяла отаманові серце ця неочікувана бійка. Як же він не почув появу Прокуди? Куди дивився? Його місія – боронити люд від темних сил, від нечисті та нежиті, заради чого прийшов він на Січ, заради чого збирав по всій Україні юнаків з кров’ю характерників. А що вийшло? Із затуманеними болем очима йшов він по кривавому лузі до характерника на ім’я Гриць. Завдяки йому вийшов загін на Прокуду. Завдяки йому чаклун поплатився життям. Але й сам характерник у вовчій подобі лежав непорушно, стиснувши міцні щелепи на шиї ворога. Здавалось, що він теж вже не дихає. Та отаман, схилившись над перевертнем, відчув, що кров ще тече по жилах.

- Сюди! Гриць живий! – гукнув.

Кілька козаків підійшло, і їм ледве вдалося розчепити чаклуна та перевертня.

Отаман влив Грицеві до рота ковток дорогоцінної «живої води» з мідної фляги, яку беріг, мов зіницю ока.

- Залиште його, він сильний перевертень, оклигає.

Загону довелось затриматись на хуторі майже на добу. На відпочинок не варто було й сподіватися. Слід допомогти пораненим та з почестю поховати полеглих побратимів. Також слід викопати яму та поховати хуторян по-християнськи, бо не винні вони, що стали слухняною зброєю в руках чаклуна. А ще необхідно спалити рештки мерців, що залишили свої могили. Лише з Прокудою не знали, що робити.

Отаман звелів витесати з дубів, звалених бурею, домовину для чаклуна. По хутору зібрали усе залізо, що знайшли, оббили ним гроб і шестеро міцних козаків понесли його до Дніпра. Хоч і далеченько було, та отаман сказав, що слід Прокуду притопити у воді святої ріки, щоб не постав із мертвих.

Коли Гриць прийшов до тями і повернув собі людську подобу, все вже було завершено. Невимовно боляче стало йому, коли усвідомив, що сталося. А коли побачив чорний обгорілий стовп на околиці, то й руки хотів на себе накласти, та зупинив його отаман:

- Коли тобі твоє життя вже не миле та не потрібне, то віддай його Січі. Горе твоє невтішне. Рани на тілі загояться, а рани на серці – залишаться. Та між побратимами ти не будеш щохвилі повертатись думками у минуле. Бо ти потрібен нам. Годі, Грице! Отямся! Там гинуть наші товариші! Запорізьке військо чекає на нас, як на Бога! Веди нас, бо лише ти знаєш усі таємні стежки, лише ти можеш це зробити!

Кількох тяжко поранених довелось залишити на хуторі, а решта зібралася і вирушила вслід за поводирем Грицем Сірком на виручку запорізькому кошовому отаману Костю.

*       *       *

Гриць Сірко присвятив своє життя Січі, хоч його ім’я, на відміну від знаменитого предка, не увійшло в історію. Він виконував секретні завдання, був шпигуном, гонцем, провідником, не беріг себе, бо не було заради кого себе берегти, вступав в усі можливі сутички та йшов на самі небезпечні авантюри, через що не дожив навіть до печального дня, коли Запорізька Січ була зруйнована за наказом уряду Петра Першого 14 (25) травня 1709 року.