Глава 22. 18-те століття. Запізніла помста. 2.

“Тільки б нічого не трапилось з Дарою! Тільки не це!» - молив у думках великий сріблястий вовк, довгими вправними стрибками долаючи рови та звалені бурею дерева. Але серцем вже відчував, що саме те й трапилось. Недарма ж воно так боліло. Біда з коханою, біда непоправна…

Вискочивши із лісу на околицю поселення, вовк на мить зупинився, вражений видовищем, що відкрилось його очам. Край хутора палав стовп, обкладений дровами та хмизом, і прив’язана до нього була обгоріла людська фігура.

Нічого вже не виправити! Сталося те, чого так боялась Одарка. Клятий Прокуда, якому не вдалось спалити відьму минулого разу, таки наздогнав втікачку. І, головне – Гриць сам винен у тому, що сталося. Дара прохала його: «Убий Прокуду!», але він не зробив цього і тепер втратив найдорожче у своєму житті. Нащо, взагалі, тепер жити на білому світі, якщо поруч не буде тієї, хто з першого погляду полонив його серце, оселився у ньому, а тепер там зяяла діра наскрізь.

Сріблястий вовк підняв голову до неба і завив так тужно, що відгукнулись вовки по всій Україні-мамці.

Єдине, що залишається тепер – вбити Прокуду.

Шукати ворога не довелось. Той, у чорній рясі священника, стояв край поселення, недалеко від палаючого стовпа і не зводив очей з вовка, що з’явився нізвідки. Відчував, що то прийшла за ним смерть, і готувався дати відсіч.

Сріблястий вовк замовк на останній ноті і стрибнув на ворога.

Отець Ксандр змахнув рукою і хуторяни, що стояли обабіч, з криками кинулись на звіра, розмахуючи сокирами та наставляючи вила. Та поруч з ватажком ставали нові й нові перевертні. Зав’язався бій.

Поселяни, яких Гриць хотів врятувати від усілякої біди, тепер яро нападали на нього та інших вовків, захищаючи Прокуду. О, як швидко чаклун одурманив нещасних!

Спочатку характерник намагався не зашкодити людям, що були до нього такими добрими. Та, коли староста з розмаху опустив лезо сокири коло його голови, тільки дивом не влучивши, перестав стримуватись.

Здавалось, що зграя починає перемагати, люд потроху відступав назад, до огорожі. Та чаклун зламав хід бою, злетівши у повітря і кидаючи у вовків вогняними магічними кулями. Кулі ці наздоганяли й підпалювали перевертнів. У чорній рясі, з чорними крилами, що раптом ніби виросли, отець Ксандр справляв гнітюче враження. Тепер вже вовки відступали, підтискаючи хвости та підвиваючи від болю. Хуторяни ж, навпаки, збадьорились і знов пішли у наступ.

Та ситуація черговий раз змінилася, бо з лісу з гиком виїхали воїни з пістолями та шаблями. Проти такого супротивника селяни з вилами та сокирами не мали шансів. І навіть магічні вогняні кулі розсипалися, натикнувшись на леза шабель.

І знов Прокуда переграв. Він підняв свої довгі руки, малюючи у повітрі пальцями магічні знаки і викрикуючи закляття. І на місцевому цвинтарі почала ворушитись земля. То тут, то там обсипалась вона,  а мерці, скрегочучи зубами, вибирались назовні. Хто ще свіженький, хто добряче зіпсований, а то вже й самі біленькі кістки скелету починали свій смертельний танок. Вміла рука чаклуна направляла їх на козаків і, щоб упокоїти, доводилось добряче таки пошматувати мерця, щоб нічим було ні ходити, ні чіплятися, ні кусатися.

Супроти армії нежиті навіть характерникам стало сутужно.