Глава 22. 18-те століття. Запізніла помста.

Гриць вів елітний загін козаків-характерників на виручку запорізькому кошовому отаману Костю таємними стежинами, що проходили через дрімучі ліси та небезпечні болота. Ніхто не міг орієнтуватися на місцевості краще за нього. Там, де об’їзна дорога потребувала тиждень, він міг провести навпростець за добу. Затримка була лише через те, що коні не в змозі були скакати без перепочинку. Зазвичай, подорожуючи цим шляхом, Гриць зупинявся на ніч у давно знайомому хуторі, що загубився серед діброви, та виказувати його розташування не хотів навіть побратимам. Чим менше хто про нього знає, тим краще. Не варто наражати добрих людей на небезпеку. Характерник планував зробити привал пізніше, коли вже минуть хутір. Обійти його по краю болота. Десь там очікує на нього кохана Дара. Та, головне, на хуторі вона у безпеці. Незабаром вони зустрінуться і вже будуть разом.

Гриць їхав першим, показуючи дорогу. Курінний отаман загону характерників, Яр – завершальним. Згадалась остання розмова з отаманом. Неприємна розмова. Молодий козак зізнався, що покохав і бажає залишити Січ, одружитися, оселитися у спокійному місці з молодою дружиною, завести діток.

Відповідь отамана врізалась у пам’ять:

«Ти, Грицю, потрібен мені, потрібен усім нам. Ти – права рука нашого кошового Костя.  І моя права рука теж. Хто зможе замінити тебе?»

«Незамінних немає…» - насупився Гриць.

«Ти – найкращий, без тебе ніяк. Січ потребує саме тебе!» - похитав головою ватажок.

Молодий характерник засумнівався:

«Я б міг жити з дружиною, а, при потребі, виконувати секретні завдання…»

«Воїн нездоланний, доки немає прив’язаності. Варто завести кохану жінку чи й діток – і ти станеш вразливим.  Достатньо буде пригрозити смертю чи катуванням твоїм рідним – і ти сам розповіси усі таємниці. Та мало того – сам приведеш ворога у сплячий козацький табір. Ні, Грицю, ти не можеш залишити братство!»

Та характерник був твердий у своєму рішенні, він відвів погляд і поставив курінного отамана перед фактом:

«Я проведу загін на виручку кошовому Костю, і на цьому моя місія буде завершена. Я залишаю Січ».

По серцю й так розливалася незрозуміла тривога. Може, й правий ватажок Яр, покохавши, він став вразливим. Навіть зараз, коли він знає, що Одарка у безпеці, камінець у грудях не дає ні їсти, ні спати. І зрозуміло, що не отримає він спокою, доки не опиниться поруч  із коханою.

Так захотілося притулити дівчину до себе, закрити своїм міцним тілом від усіх небезпек. До болю, до сліз. Невже такі почуття бувають? А ось, ось вони, затоплюють, мов весняна повінь, ріжуть без ножа. І чим ближче проходила дорога від хутора, де чекала на нього Дара, тим гострішим ставав біль. Мов дід старий хапався Гриць за серце, яке розривалося від страшного передчуття.

А коли побачив в тій стороні, де розташувався хутір, стовп чорного диму, і чутливі ніздрі перевертня уловили запах гарі, то жах вимкнув розум. Забув характерник, куди й навіщо веде загін, в голові залишилась одна єдина думка:

«Щось лихе з Дарою!»

Злетів в одну мить Гриць з коня свого, у стрибку перетворюючись на вовка, бо так він швидше добереться до хутора, і помчав, петляючи між старих дубів.

Побратими були шоковані поведінкою свого поводиря, та кілька характерників, що теж вміли обертатись на звіра, зграєю сіроманців кинулись слідом. Так вже склалося, що у Сіркові вони вбачали вовчого ватажка і спрацював звіриний інстинкт. Останні нерішуче тупцювали на місці, притримуючи коней. Наперед виїхав курінний отаман Яр, він побачив дим і здогадався, що спонукало Гриця залишити загін. Хоч і чекали на підмогу запоріжці, та без поводиря шлях не знайти, легко можна заблукати та й у болотах згунути. Та й залишати побратима наодинці з його проблемами теж не варто. Отаман дав команду слідувати за ним і направив свого бойового коня у діброву, у напрямку, звідки виднівся дим.

“Тільки б нічого не трапилось з Дарою! Тільки не це!» - молив у думках великий сріблястий вовк, довгими вправними стрибками долаючи рови та звалені бурею дерева. Але серцем вже відчував, що саме те й трапилось. Недарма ж воно так боліло. Біда з коханою, біда непоправна…

Вискочивши із лісу на околицю поселення, вовк на мить зупинився, вражений видовищем, що відкрилось його очам. Край хутора палав стовп, обкладений дровами та хмизом, і прив’язана до нього була обгоріла людська фігура.

Нічого вже не виправити! Сталося те, чого так боялась Одарка. Клятий Прокуда, якому не вдалось спалити відьму минулого разу, таки наздогнав втікачку. І, головне – Гриць сам винен у тому, що сталося. Дара прохала його: «Убий Прокуду!», але він не зробив цього і тепер втратив найдорожче у своєму житті. Нащо, взагалі, тепер жити на білому світі, якщо поруч не буде тієї, хто з першого погляду полонив його серце, оселився у ньому, а тепер там зяяла діра наскрізь.

Сріблястий вовк підняв голову до неба і завив так тужно, що відгукнулись вовки по всій Україні-мамці.

Єдине, що залишається тепер – вбити Прокуду.

Шукати ворога не довелось. Той, у чорній рясі священника, стояв край поселення, недалеко від палаючого стовпа і не зводив очей з вовка, що з’явився нізвідки. Відчував, що то прийшла за ним смерть, і готувався дати відсіч.

Сріблястий вовк замовк на останній ноті і стрибнув на ворога.