Глава 21. Немає сили, могутнішої за кохання?

Дарина.

- Ви пошуткували?! – вигукнула я, вириваючись з рук Гришка. – Якщо все так, як ви говорите, то Прокуда – могутній чаклун, якому сотні чи й тисячі років! А я – звичайна дівчина! Навіть якщо і відьма, коли це все не маячня, то не можу дістатися до власних сил!

- Заспокойся, дівчинко! Задля цього я тут. Щоб допомогти тобі… - почав вчитель. – Я відвезу тебе до однієї старої відьми, Верховної. Вона зуміє розбудити твої сили.

- І нащо я, взагалі, з вами пішла? – схопилася я за голову.

- Без нас ти напевно загинеш, принаймні, втратиш свою душу, дівчинко. А Прокуда досягне нарешті мети: захопить владу над світом.

- У наші часи це, мабуть, буде не так просто…

- Ти сама бачила, як легко він починає панувати над людським розумом. Чи довго до того, щоб примусити тисячі, мільйони йти за собою?

- Я не хочу рятувати світ! Я не збираюсь ставати супер героїнею! Залиште мене у спокої!

- Прокуда не залишить, дівчинко.

Я притулилась до Гришка, намагаючись знайти у ньому розраду. Злі сльози виступили на очах:

- Чому я?.. Я не хочу… У мене нічого не вийде…

- Ти будеш не одна… - Характерник погладив мене по голові, мов дитину. – Ми усі разом станемо на бій. Я, Кудеяр і сімдесят шість моїх побратимів-характерників.

- То у вас вже є маленьке військо? – крізь сльози всміхнулася.

- Хай не військо. Загін. Та ми не безсилі.

- А ще у нас є відьма, - додав вчитель.

- Верховна? То нехай вона вам і допомагає. Її силу Прокуда не чіпає?

- До Верховної чаклун не дотягнеться. Але й вона вже не має змоги виступити проти зла. Але ти – можеш.

- У-у-у!

Так за розмовами ми й дісталися селища.

Неподалік від готелю був припаркований автомобіль Кудеяра. Чарівник відкрив для мене задні дверцята.

- Не боїтеся, що Олександр знайде нас у дорозі? – поцікавилась.

- Поки ми рухаємось, відслідкувати нас складно, - пояснив вчитель. – А от коли на одному місці знаходимось, то може й відслідкувати.

Кудеяр позіхнув.

- Може, я – за кермо? – запропонував Гриша. – Ви більше доби не спали, вчителю.

- Все ж я чарівник, а не звичайна людина, - заперечив той.

Тож ми з моїм вовчиком вмостилися на задніх сидіннях, довіривши керування старшому. Мене це влаштовувало. Я примостилася на плечі у Гришка і блаженствувала. Якщо не думати про усіляких злих чаклунів, сплячі відьомські сили, загрозу для світу та подібні страшилки, то все досить добре вийшло. Я знайшла того, за ким плакало моє серденько. Він дещо змінився. Зміцнів, став вищим, сильнішим, ще кращим, ніж раніше. І тепер я знаю, що він не забув про мене, а просто беріг. Від себе. Але тепер все складається якнайкраще. Я бачу, що потрібна йому. Як і він мені. І ніхто, і ніщо, ніякі злі чарівники не зможуть нам завадити. Я в цьому впевнена. Можливо, то прокидається відьомський дар передбачення? Неважливо. І навіть неважливо, чи прокинуться мої сили, чи не прокинуться. Я вам не селяночка з вісімнадцятого століття. Я – сучасна дівчина, яка не звикла коритися обставинам. І, коли я вже вирішила, що ми з характерником будемо разом, то ми таки будемо разом. Впевненість накривала мене з головою і вивітрювала усі інші думки.

Немає сили, могутнішої за кохання.

Ти мій, характерник Григорій Сірко!

Григорій.

До конеферми ми дісталися надвечір. Я вже роздумував, що будемо робити з Дариною. Вільних кімнат немає. Я живу разом з трьома товаришами. Дівчину до себе не візьмеш… Та цю проблему легко вирішив Кудеяр.

- Так, молодь. Я – спати, бо навіть такий сильний чародій, як я, не може керувати машиною без упину. Переночую сьогодні на сіннику, а ви поки можете розміститись в моїй кімнаті. На одну ніч! І не гайте її дарма! А завтра вдосвіта їдемо до Ясновиди.

А вчитель, хоч і народився, як він стверджує, ще до нашої ери, та потреби молоді розуміє. Респект!

Нарешті ми з Дариною залишилися наодинці. Це я говорив, що мені достатньо лише бути поруч, лише торкатися? Не достатньо. Та й їй, певен, також.

Мій вовк не спав ще з того часу, як ми наблизились до мисливського будиночку, турбувався, підглядав, із насолодою втягував запах Дарини. Я теж забував про все на світі поруч з коханою.

Ми увірвалися до кімнатки чародія, мов два неврівноважених підлітка. Ми стільки часу втратили! Зараз я шкодував про кожну хвилину, яку не провів поруч з коханою. Тепер слід наздоганяти втрачене.

І ми наздоганяли. І ця маленька кімнатка на кінзаводі здавалася кращою за президентський номер в елітному готелі, а це старе скрипуче дерев’яне ліжко – ліпшим за королівський ортопедичний «аеродром» із шовковою білизною та оксамитовим балдахіном.

Все було по-іншому, не так, як тоді, в мисливському будиночку, коли я ще не надто усвідомлював себе. Але відчуття єдності та польоту виявилось тим самим, лише перейшло на новий рівень сприйняття.