Глава 20. Втікачка. 3.

Дарина.

Все більше і більше запитань юрбилося в моїй голові. Цей… вчитель видавався якимось дивним і… непростим. Його слова я не могла зрозуміти. Нащо йому було їхати з Гришою по мене? Чому характерник назвав його чародієм? Через яку небезпеку нам довелось так швидко залишити мисливський будиночок? Я б воліла залишитися тут разом з Гришою на кілька днів. А зась.

- Як твоя нога? – згадав мій рятівник, мабуть, помітив, що я трохи накульгую.

- Вже майже добре, але вгору підійматися таки важкувато, - зізналась я.

Досі почувалась доволі непогано, але, видно, натрудила таки ногу, поки дісталась до мисливського будиночка.

- Спирайся на мене, - Гриша підставив своє плече.

- І на мене, - запропонував вчитель.

Та від його пропозиції я відмахнулась. Втрьох пробиратися поміж деревами буде незручно. Достатньо буде й мого вовчика. Ухопившись за нього, я швидко пристосувалася рухатись так, щоб не надто напружувати травмовану ногу.

- Так я чекаю на розповідь!

- Може, я? – озвався вчитель.

- Я сам, - хитнув головою Гришко. – Просто не знаю, з чого почати…

- Почни з початку, - порадила я і приготувалася слухати.

- А почалося все в ту ніч, коли я знайшов тебе на схилі гори. Тоді я вперше обернувся на вовка і мало чого сам розумів. Але чуйка привела мене до тебе, а звірині інстинкти допомогли врятувати. Потім, з настанням ранку, коли знов отримав людське обличчя, відчував себе так, що й не передати. Важко було рухатись, не вдавалось і слова вимовити. Ти, мабуть, подумала, що якийсь недолугий…

- Неважливо, що я тоді думала, - перебила я розповідача. – Краще скажи, чому ти не розшукав мене раніше?

- М-м-м… Три ночі підряд на повню я обертався вовком, і вже вирішив, що така моя доля. Я слідкував за новинами, знав, що тебе знайшли по моїй наводці, що з тобою все добре. Але я не хотів псувати тобі життя.

- А зараз ти вже не боїшся його зіпсувати?

- Е-ем… - тільки й промимрив мій рятівник, ніби знов втратив мову.

- Ти й тепер ночами бігаєш сіроманцем? – поцікавилась я.

- Ні. Завдяки допомозі вчителя я навчився взаємодіяти з вовком усередині і контролювати його. Тепер я обертаюсь лише тоді, коли сам бажаю цього.

- Угу, - схвально кивнула я, хоч насправді мене його обороти не надто хвилювали, вже звиклася з думкою, що покохала перевертня. – І задля чого ти повернувся до мисливського будиночка? Це ж просто диво, що я приїхала сюди саме в цей день! Ми могли ніколи не зустрітися! Виходить, що ти мене не шукав!

- Я знав, що ми зустрінемось! Чуйка вела мене! Я хотів відвідати будиночок ще місяць тому, коли завершив навчання в університеті!

- Хм… Я теж планувала з’їздити у Карпати після завершення навчання, та зустріч з лордом і заміжжя сплутали усі плани…

- Що?! Який лорд?! Яке заміжжя?! – вигукнув розпачливо Гришко. – Ти вийшла заміж?!

- Не вийшла, - заспокоїла я його. – Втекла, практично, з-під вінця.

- І… той лорд тебе відпустив? Не розшукує?

- Може, й розшукує, хто його знає. А, може, вже відчалив до свого туманного Альбіону. Та не переймайся, я з ним навіть не спала.

- То ти повернулася до мисливського будиночку заради мене? Тебе також вела сила тяжіння?

- Можливо, що так. А… в тебе, Гриш, теж нікого немає?

- Нікого. А ти, справді, не любиш того лорда?

- Звісно, ні!

- Але яким же чином ти погодилась на весілля?

- Я… мов заморочена була… Олександр таким видавався люб’язним, таким турботливим. Я й повірила, що він стане для мене найкращою парою. Про тебе ж ні слуху, ні духу! Хіба не так було, Гришо? Сам винен, що не розшукав мене раніш!