Глава 20. Втікачка. 2.

Григорій.

Я навіть не здивувався, коли побачив у мисливському будиночку Дарину. Так і повинно було статися. Певен, що ми могли зустрітися ще давно, коли я збирався їхати у Карпати, та мене зупинив прихід Кудеяра. Тоді моє життя звернуло на іншу колію. Та коли б я все ж поїхав, то й Дарина б обрала для повернення в минуле той самий день. Серцем відчуваю, що доля наша – бути разом. Без варіантів.

Все відбувалося так природньо, мов за написаним вищими силами сценарієм. Ми стояли посеред хатини, обійнявшись, і нічого іншого вже не потрібно. Немов дві половинки одного цілого, що розбилося в прадавні часи, а тепер повернулося до свого справжнього буття. Ми органічно злилися і відчули цільність, стали однією істотою, божественною істотою, бо заливало нас божественне світло і переповнювали божественні почуття.

Не знаю, скільки б ми так стояли, коли б не шкряботіння у двері. Це тактовно нагадував про себе Кудеяр.

Чарівник прочинив двері і зайшов, трохи заспаний та скуйовджений, бо не залишав керма майже добу, а потім ще кілька годин ми спускалися схилом до мисливського будиночка. Він прагнув швидше знайти відьму не менш за мене, хоч і з іншою метою. Йому вона потрібна була для боротьби з чаклуном, мені – щоб повернути цілісність.

Побачивши нас, що не могли відліпитися одне від одного, Кудеяр розгублено потупцював на порозі, кахикнув:

- Я, звісно, вибачаюсь, що завадив, та маю знати… Григорію, це вона?

- Вона, - кивнув я.

- В якому сенсі? – Дарина відтулилася від мого плеча і підняла запитально брову. – І хто це ще такий?

- Мій вчитель, наставник, чародій Кудеяр.

- А що, ти без вчителя вже  ні ногою? – Невдоволення відобразилося складочкою між брівками моєї коханої, і одразу захотілося ту складочку стерти. – І, взагалі, чи не час мені все пояснити?

- Що саме? Ти можеш задавати любі запитання…

- Коли вже в тебе з’явився голос, то маєш сам розповісти все, що я маю знати.

- Тільки давайте вже вирушимо у дорогу, - втрутився в нашу розмову Кудеяр. – Григорію, ти ж і сам розумієш, що зволікання може стати фатальним!

- Та про що він?! – Дарина відсторонилася, і я відчув біль від того та холод.

Але попередження чародія було доречним.

Я із сумом поглянув на лежанку, застелену шкурами, що нагадувала мені про ту ніч, яку я провів разом із моєю відьмочкою. Коли б не Кудеяр, усе могло повторитися. Та слід рушати.

Я узяв Дарину на руку і потягнув за собою.

- Вчитель правий. Ми повинні якомога швидше забиратися звідси. Я все розповім дорогою.

Помітив, як дівчина теж кинула виразний погляд на лежанку. Та не сьогодні, не час.

На щастя, відьмочка не заперечувала. І ми, слідом за чародієм, залишили гостинну лісову хатинку, яка зберігала стільки приємних спогадів. Втім, і без хатинки ті спогади продовжують жити в моїй голові. І, як я розумію, не лише в моїй.