Глава 20. Втікачка.

Дарина.

Дісталася я до мисливського будиночка у Карпатах без сторонньої допомоги. Нога зовсім не боліла! З душі нібито каменюка впала. Дихати було легко, наче у полі, де гречка цвіте. Коли я зняла з себе кільце з діамантом, спалила весільне вбрання і залишила нареченого, який замість захоплення тепер викликав у мене огиду, то відчула себе вільною і щасливою.

Ніякого каяття!

Батькам, звісно, скинула SMS, щоб не подавали у розшук:

«Дорогі мамо й тато! Я вчинила так, як звеліло мені серце. Не намагайтесь мене знайти і щось змінити, бо буде гірше. Зі мною все в порядку. Я з’явлюсь, коли відчую потребу у цьому. Та лорду краще їхати в свою Англію і про мене забути назавжди. Так йому і скажіть. Люблю, цілую. Ваша Даринка».

В моєму житті вже були випадки, коли я зникала  на місяць чи й два. І батьки знають, що краще мене не шукати. Сама повернусь. Коли?

Нащо думати про завтра, якщо у мене є сьогодні? І сьогодні я там, де й маю бути. Так я відчуваю, а своїм відчуттям слід довіряти.

В мисливському будиночку хтось побував, і не одноразово. Очевидно, мисливці. Предмети були не на тих місцях, як я пам’ятаю. Та й чужі запахи відчувалися. І все ж основне залишалося таким, як і було. Дерев’яні стіни… Піч… Лежанка, вкрита старими шкурами… Важкий дубовий стіл… Пучки духмяних трав на стінах… Я ходила і торкалась знайомих предметів, а пам’ять повертала мене в ті холодні березневі дні, коли тремтіла зі зламаною ногою під важкими шкурами, а перевертень в чужому одязі розпалював піч… Я майже реально бачила, як він порається із впольованим зайцем коло столу… Я, практично, відчувала його руки на своїх плечах…

Я навіть заплющила очі. Коли заплющуєш очі, інші відчуття посилюються. Відмітила подумки, як скрипнули тужливо старі двері… Почула тихі кроки… Відчула, як на плечі лягають знайомі теплі долоні…

Обернулася, розплющила очі і побачила того, хто врятував мені життя. І навіть не здивувалася, бо так і мало бути. Притулилась без слів і розчинилася в ніжності, мов немовля на руках у матері. І він обійняв мене, огорнув своїм теплом, яке, попри літню погоду, було приємним і бажаним.

Я не знаю, скільки ми так стояли, вічність чи мить, аж поки вухо не залоскотав приємний тихий голос:

- От ми і разом, Дарино…

- От ми і разом, Аву… - луною відізвалась я.

- Мене звуть Григорієм, - поправив мій рятівник. – Прізвище – Сірко.

- Минулого разу ти не представився, Гришо.

- Я… не міг.

- Я думала, що ти – німий.

- На той час майже так і було.

- Але зараз ти інший. Я так рада чути твій голос. І… спасибі за все.

- За що?

- За те, що ти є.

- А ти гадала, що я привидівся?

- Таке не привидиться. Я все пам’ятаю, кожну мить…

- І-і?

- І я знаю, що ти – перевертень.

- Я – характерник, - виправив Григорій.

- О, то просто чудово! А я вже думала, що ти – звичайний вовкулака!

- І багато ти бачила звичайних вовкулак?

- Жодного.

- А характерників?

- Одного. Тебе…

Не знаю, до чого б ми договорили, та в двері хтось легенько постукав.

Григорій.

Я навіть не здивувався, коли побачив у мисливському будиночку Дарину. Так і повинно було статися. Певен, що ми могли зустрітися ще давно, коли я збирався їхати у Карпати, та мене зупинив прихід Кудеяра. Тоді моє життя звернуло на іншу колію. Та коли б я все ж поїхав, то й Дарина б обрала для повернення в минуле той самий день. Серцем відчуваю, що доля наша – бути разом. Без варіантів.

Все відбувалося так природньо, мов за написаним вищими силами сценарієм. Ми стояли посеред хатини, обійнявшись, і нічого іншого вже не потрібно. Немов дві половинки одного цілого, що розбилося в прадавні часи, а тепер повернулося до свого справжнього буття. Ми органічно злилися і відчули цільність, стали однією істотою, божественною істотою, бо заливало нас божественне світло і переповнювали божественні почуття.

Не знаю, скільки б ми так стояли, коли б не шкряботіння у двері. Це тактовно нагадував про себе Кудеяр.

Чарівник прочинив двері і зайшов, трохи заспаний та скуйовджений, бо не залишав керма майже добу, а потім ще кілька годин ми спускалися схилом до мисливського будиночка. Він прагнув швидше знайти відьму не менш за мене, хоч і з іншою метою. Йому вона потрібна була для боротьби з чаклуном, мені – щоб повернути цілісність.

Побачивши нас, що не могли відліпитися одне від одного, Кудеяр розгублено потупцював на порозі, кахикнув:

- Я, звісно, вибачаюсь, що завадив, та маю знати… Григорію, це вона?

- Вона, - кивнув я.

- В якому сенсі? – Дарина відтулилася від мого плеча і підняла запитально брову. – І хто це ще такий?

- Мій вчитель, наставник, чародій Кудеяр.