Глава 19. Знайти відьму.

Я з головою поринув у нове життя. І чом досі вагався? Тут я зустрів таких, як і я, ненормальних. Тобто, аномальних. Точніше – нащадків характерників. І нас було 77. У кожного надможливості виявлялись по-різному. Лише 27 з усього гурту могли обертатися на вовка.

Міцненький, мов горішок, Левко вправно ловив кулі пальцями, а то й зубами.

Довгов’язий сором’язливий Степан під час медитацій відділяв астральне тіло від фізичного і міг подорожувати, куди забажає. Щоправда, це могли бути лише ті місця, де він бував хоч раз.

Артем, що виглядав, мов мажор, насправді виявився дуже чутливим, емпатом. Він гостро відчував чужий біль і навіть частково міг забрати його.

В кожного було щось своє, особисте. Левка, Артема та Степана я згадав в першу чергу, через те, що вони стали моїми найближчими друзями. Хоча з усіма іншими я теж був у товариських відносинах.

Ми орендували заміський кінзавод, де розводили породистих рисаків. Жили хто в будівлі, хто на території в палатках, бо усім місця не вистачало. Наймані кухарки готували для нас їжу. За все платив наш ватажок, Кудеяр, хоча я й не знаю, звідки він брав такі кошти.

Ми носили прості сорочки і просторі штани на мотузці, одяг, який не заважав вільно рухатись.

Кожна доба була розписана мало не по хвилинах.

Ми качалися, бігали кроси, як звичайні юнаки. Вчилися вправлятися з конями.

І розвивали свої здібності, як характерники.

Ловити кулі руками я так і не навчився, та ухилятися – запросто. Спочатку просто ухилявся від дитячих м’ячів, потім - від струменів фарби зі зброї для пейнтболу, згодом – від гумових куль травматичного пістолету. Гадаю, вже й з автомату мене не доженеш.

Бойовий козацький гопак тут, і справді, виходив на зовсім інший рівень. Акцент йшов не на фізичні сили, а на внутрішні, ментальні. Не танець, а політ, політ вільної козацької душі. І, через це, результативність підіймалась у рази.

Щодня доводилось приймати участь у кількох спарингах, ми тренувались і парами, і трійками, і цілими групами. Виходили на бій як з голими руками, так і з навчальними шаблями, палицями, батогами. Та й взагалі, вчилися використовувати все, що потрапить під руку. Як то кажуть: і голку можна перетворити на смертельну зброю.

А ще ми вчились спілкуватися без слів, відчувати одне одного.

Окрім щоденних занять Кудеяр влаштовував і спеціальні випробування, як це було прийнято серед козаків на Січі. І мені, як новачку, діставалося більш за інших.

Чародій узявся навчити мене перетворюватись на вовка не лише у три ночі, коли місяць у повні, а в будь-який час за власним бажанням. Звісно, звір підкорятися не поспішав. Йому й так непогано було жити всередині мене, відсипаючись і лише зрідка визираючи чи потягуючи носом, щоб дізнатися, що відбувається.

Кудеяр звелів хлопцям прив’язати мене до дерева коло болота. Чесно кажучи, вже думав, що комарі мене вщент з’їдять. Тоді мені вперше вдалось викликати на допомогу вовчу сутність, щоб перегризти мотузки і звалити подалі від «кусючих» місць.

Коли ж справді настала повня і вовк заявив права на існування, чародій не випустив звіра на волю, заперся разом зі мною у сараї і «давив на психіку», примушуючи раз за разом приймати людську подобу.

Та попри всі старання самостійно стимулювати перетворення мені не вдавалося.

Наступне випробування виявилось ще жорсткішим. Я три доби провів у вовчій ямі без їжі та води. Мало не помер, та мені нарешті вдалось порозумітися зі своїм звіром. Він теж вмирати не збирався. Довелось багато разів перекидатись то на вовка, то на людину. Вовк міцними пазуристими лапами рив землю, чоловік втоптував її, утворюючи помалу земляні сходи.

Поки вибирався – було бажання вбити свого надміру жорстокого вчителя, та коли вибрався – розцілував чародія в обидві щоки. Бо відчув звіра в собі, як доброго товариша, який прийде на допомогу за першим покликом, і піде на відпочинок, коли не буде потрібен.

Не дивлячись на успіхи нашого загону, Кудеяр виглядав все більш стурбованим, частенько брав джип і пропадав на день-два. Видно, намагався відшукати Прокуду. Та повертався без результату. Пару раз навіть брав мене з собою, нагадував, що я маю знайти відьму. Тільки ж де я повинен був її шукати?

Та раптом в наш чоловічий «монастир» увірвався рудий гріх.