Глава 18. Мій найбільший страх.

Згадалися сни, чітко, явно. Тільки, якщо раніше я відчувала себе тією відьмою з давніх часів, то в останніх бачила усе ніби зі сторони.

Побілені  хатки хутора в оксамиті вишневих дерев…

Золотава цибулина крихітної церкви зі шпилем і хрестом…

Палаючий стовп з прив’язаною до нього тендітною жіночою фігуркою. Боже, який жах! Я навіть прокидалася з панічним криком. Вогню боюся з самого раннього дитинства, як себе пам’ятаю. Немає жахливішої та більш болісної смерті, як смерть на вогнищі. Добре, що відьма з мого сну вже не була живою і не могла відчути спопеляючого жару.

Але я, ніби наяву, чула, як тріщать дрова. Бачила, як розлітаються навсібіч гарячі іскри. Відчувала запах гарі і горілої плоті. 

Жах! Жах!

Відьма з моїх снів втратила життя, кохання, майбутнє! І все через того клятого чаклуна! Я відчула до нього огиду і ненависть.

І раптово до мене дійшло, що Олександр нагадує мені Прокуду. Не можу сказати чим, та нагадує. Поглядом? Жестами? Самовпевненістю? Не знаю, не знаю…

Олександр нічого лихого мені не заподіяв. Натомість, він завжди такий тактовний, уважний… І все ж…

Відчуття щодо нього таке, як було у Одарки до Прокуди. І воно весь час підсилюється! Як же я раніше не помічала? Як він міг мені подобатись? Як я погодилась на шлюб?

Та в них навіть імена схожі: Олександр – Ксандр!

Можливо, це вже параноя, а насправді нічого такого?..

Та як з параноєю жити?

Мене холодний піт пробирає, коли уявлю, що лорд буде мене торкатися, цілувати. Хіба ж я ворог сама собі, щоб жити з нелюбом?

З боку дверей почулося клацання замка, і до моєї спальні зайшов мій небажаний наречений. Чорний фрак, білосніжна сорочка, елегантна краватка, білі тонкі рукавички, блискучі Наддорогі туфлі, американська посмішка на правильному обличчі і… порожні холодні очі. Ідеальний… суперзлодій.

Він той, з ким я найменш хотіла б зараз спілкуватися.

- Наречений не повинен бачити наречену у весільному вбранні до початку церемонії, - вимовляю хрипким голосом.

- То все забобони, які не мають жодного значення. І, взагалі, не думай про погане, Дарусю. Ти така вродлива…

Сковтнула, не знаю, що й відповісти. Мовчу.

- Батько сказав, ти нервуєш?

Зітхнула. Ще й як нервую, та звинуватити його не маю в чому.

- Здається, ми поспішили…

- То лише здається, люба.

- Ми мало знаємо одне одного…

- Ми ідеально підходимо одне одному, люба.

- Я… Я хочу закінчити університет сперш, ніж виходити заміж!

- Ми це вже обговорювали. Продовжиш навчання дистанційно, люба.

- Люба-люба! Що ти заладив?!

Нариваюсь на скандал, та Олександр лише мило посміхається і опускає долоню на мої, стиснуті у розпачі, руки.

Чому мені здається, що його посмішка – то оскал хижака?

Чом його руки такі холодні?

Чого по хребту пробігає наелектризована хвиля, примушуючи здригатися?

Чому я погоджуюсь на все це?

Я підскакую і твердо дивлюсь в байдужі очі нареченого. Тільки зараз розумію, що у нього немає ніяких до мене почуттів.

- Навіщо я тобі потрібна, Олександре?!

- Запитання без відповіді, Дарусю. Потрібна.

- Я хочу відмінити одруження!

- Пізно, люба. Все вже обговорене, гості зібралися, у РАГСі нас очікують за сорок хвилин, - Олександр стискає мої руки у своїх міцних долонях.

- Я! Не! Вийду! За! Тебе! Заміж! – я вириваю руки і відскакую подалі.