Глава 17. Врятувати душу. 2.

*       *       *

Коли чаклун завершував вкривати магічними символами останню стіну, зрозуміла Одарка, що підійшов її час. Не встигне Гриць, не врятує. Та стати першою помічницею темних сил, віддати свою відьомську магію злому чаклуну вона не може.

Скрутилася у кутку у клубочок, самотня й нещасна.

Що там робить вовк, коли потрапляє до капкану? Відгризає собі лапу, аби не стати іграшкою у руках жорстоких ворогів? І Дара тихцем почала гризти вени на зап’ястях. Боляче, страшно… Та загубити душу і стати бездушним чудовиськом ще страшніше.

Видихнула, коли кров гарячими струмочками почала витікати з обох зап’ясть. Справа зроблена. Тепер можна і з коханим попрощатися. Подумки, звісно. І він її не почує, не збереже в пам’яті останні слова. Не дізнається, як вона загинула…

«Грицю-Грицю, половинка мого серця. Сталося так, як сталося. Не кори себе, бо нічого вже не змінити. І ти ні в чому не винен. Ти вчиняв так, як мав вчиняти, як веліла тобі твоя совість. І я підтримую та схвалюю твій вибір. Інакше і бути не могло…

Зараз я йду з життя з твоїм іменем на вустах. Та знай, що я кохатиму тебе вічно. Душа моя, як і твоя, не підвладна часу. Я втрачу тіло, та душу мені вдалось врятувати від загарбницьких лап нелюда Прокуди. Я повернуся, і ти повернешся. І наші душі знов знайдуть одна одну. І, гадаю, вже у наступному житті ми, нарешті, будемо разом і будемо щасливі… Грицю мій… Грицю…»

Прокуда завершив креслення, втомлено витер тильною стороною долоні піт з чола. Окинув оком свою роботу, задоволено кивнув сам собі. Все виконано бездоганно. Тепер відьмі нікуди подітися. Її сила така… смачна, така… могутня. З  нею він стане удвічі могутнішим. Ніщо не зупине!..

- Час прийшов! Іди-но до мене, відьмо.

Дівчина не ворухнулася. Лежала у кутку, зіщулившись, підігнувши коліна, розбита і знищена своєю безпорадністю.

Прокуда сам підійшов до полонянки, схилився, потягнув за руку – і ахнув, відсахнувся. Відьма лежала у калюжі власної крові і на блідому обличчі явно читався вираз перемоги. Бо разом із кров’ю витекло з тіла життя, а душа відлетіла на небо. І тепер чаклун не мав доступу до її сили, не міг використати її задля власних цілей. Кому потрібна мертва відьма? Нікому! Треба шукати іншу, а спробуй таку сильну знайти…

Прокуда відкинув безвільне тіло дівчини, що тепер перетворилося лише на нікому непотрібну купу м’яса та кісток, і закричав безпорадно, змахуючи кулаками. Тільки-но від був у кроці від своєї мети, відчував запах влади. А тепер все пішло шкереберть через кляту дурну дівку! Позбавити себе життя, коли маячило грандіозне майбутнє? Дурна дівка!..