Глава 17. Врятувати душу.

Прокуда посміхався, навіть дуже мило посміхався. Виразні губи вигнулись і блиснули білі зуби. Начарував чи як здобув, та зовнішність у потвори була досконала. Жінок підкорював з першого погляду, чоловіків – з другого.

- Спіймалася… - ласкаво провів по щоці полонянки. – Тепер не втечеш і блискавку на накличеш.

Дійсно, Дара не відчувала зараз ні міцних коренів дерев, які могли б сплутати ноги чудовиська, ні кажанів, яких можна було нацькувати на ворога, ні хмар у небі, які раніш вона вміла збирати докупи і перетворювати на грозові. Сила відьми існувала, але доступу до неї не було. Через кляту хустку! Через довірливу сусідку! Через навіженого чаклуна, що забажав влади над світом!

Через власну необачність… Хоча, навряд чи вдалося б обминути долю. Була лише одна можливість на довге й щасливе життя, якби Гриць вбив Прокуду… Та що говорити про те, що не сталося?

- Ти мені подобаєшся така, мовчазна, слухняна. Неймовірно вродлива у своїй печалі. З нас вийде  гарна пара, коли ти позбудешся душі.

Дара здригнулася.

- Повір, крихітко, - продовжив нелюд, - вона тобі не потрібна. Душа – то зайвий баласт, що заважає жити  на повну, жити так, як хочеться.

Прокуда повільно обходив дівчину, розглядаючи її і насолоджувався перемогою.

- Ти будеш моєю, відьма! Ми будемо правити світом! Я і… трошки ти. Зігріватимеш мою постіль, то й тобі перепаде з царського столу.

Дара тільки й знайшлася, що злегка хитнути головою.

- Не хочеш? То людська душа говорить у тобі. Не слухай її, вона тобі вже нічим не допоможе. І незабаром ти позбудешся цього тягаря.

- Д-душа б-безсмертна… - через силу прошепотіла Дара.

Прокуда засміявся.

- Так, безсмертна. Та й на неї знайдеться управа… - В руках його опинилась невеличка скринька, оздоблена матовим чорним каменем, від якої віяло потойбічним холодом. - Я витягну душу  з тебе, мов порчений плід, і зачиню навіки у скриню, яку викину в океан, щоб ніхто й ніколи до неї не дістався. Я проведу обряд, тільки-но останній промінь сонця зникне за горизонтом, і ти станеш навіки моєю слухняною рабинею! А до того часу маю приготуватися. Через те, що ти спалила минулу церкву, доведеться все починати спочатку. Та тепер ти матимеш змогу дивитись і милуватися, як працює справжній чаклун!

Отець Ксандр ухопив дівчину за рукав і потягнув за собою, а потім зіштовхнув у підвал, що містився під церквою.

Підвал був викладений диким каменем і осявали його чотири факели, закріпленні по кутках. У залізних відрах, що стояли по одному коло кожної зі стін, Дара побачила оберемки трав, просочені олією. Прокуда підпалив їх, один за одним – і приміщення заповнив дим з різким неприємним запахом. Потім чаклун приніс чотирьох півнів зі зв’язаними лапами, білого, чорного, рябого та рудого, зарізав їх великим ножем і зцідив кров у ритуальну чашу. Дівчина відчула себе такою ж жертвою, як ці півні, приготованою до заклання. Різниця лиш у тому, що втратить вона не життя, а душу, і стане повністю під владу чаклуна. Скаже той: виклич потоп. І викличе. Скаже: вбий Гриця-характерника. І вб’є. Бо кохати і співчувати може лише людська душа, а без душі вона стане безжалісною вбивцею і пособницею загарбника.

- Відійди, не застуй! – Прокуда відштовхнув полонянку в куток. – Очікуй на свій час.

А сам почав, начитуючи впівголоса закляття, старанно виводити півнячою кров’ю за допомогою півнячої лапки на підлозі велике коло, а в тому колі малювати пентаграму, доповнюючи її таємничими магічними знаками. Потім почав такими ж знаками та рунами вкривати усі стіни.

І Дара чекала. Крихітна частинка душі ще сподівалася, що Гриць встигне приїхати, побачить, що нікого немає у хатинці, майне до церкви, розпитати отця Харитона, врятує кохану, вб’є Прокуду… Ох, мрії, мрії… Не судилося вам справдитись…