Глава 16. 18-е століття. Втілення зла. 2.

- Одарочко, та ти не хвилюйся так. Отець Харитон вже не молодий був, от Бог його і прибрав. Краще думай про свого козака. Коли він приїде, ти повинна буди такою гарнюнею, щоб він більш нікуди копита свого коня не направляв. А для цього я тобі даруночок принесла. Поглянь, яка хустина…

Через хвилювання Дара навіть не помітила, як сусідка достала хустину і накинула на неї, відчула тільки, що ніби гора впала на плечі і розчавила. Так боляче стало на серці і так порожньо… Потягнулася до сили відьомської – і не відчула її.

А сусідка тим часом зав’язала хустину на шиї Одарки, щебечучи:

- Це тобі новий батюшка прислав. Уявляєш, тільки-но отець Харитон приставився, а вже й нового прислали. З Божою поміччю! Гарний такий отець Ксандр – не описати словами. Одразу поцікавився сиротами та каліками, спитав, хто помочі потребує. Я одразу про тебе й згадала. Ось і маєш даруночок.

А даруночок виявився непростий. Чари наклав Прокуда на хустину такі, що втратила відьма і доступ до сили, і волю щось змінити.

Горпина узяла подругу за руку і потягла за собою:

- Ходімо. Отець Ксандр казав, що хоче особисто з тобою познайомитись. Він такий…

Та Дара її вже не слухала, хоч і йшла слідом, мов слухняна лялька. Думки ворушились повільно, та все ж ворушились, і відьма прощалася подумки із білим світом та з коханням усього свого короткого життя – з характерником Грицем. Відчуття не збрехали. Зустріч з Прокудою поставить крапку у її короткому житті. Та навіть не це головне. Головне, що клятий чаклун позбавить її душі і зробить своєю слухняною лялькою. А відьма без душі – то страшна сила, яку буде використано на погибель світу білого. Хоч люди й бували з нею несправедливими, та вона любила людей і жаліла, мов братів молодших, нерозумних ще. Хіба винні вони, що таке життя? Хіба винні, що віддалені від мудрості Землі-матінки? Що сліпі і глухі? Та зараз вони, принаймні, вільні. І мають змогу проходити свої уроки, розвиватися, пізнавати світ. А що буде, коли на усім стане Прокуда? Підніме з кладовищ кістяні війська… Викличе з Того Світу темні сили… Ой, недобре чекає на людство, недобре… Не можна цього допустити…

Ось вони вже й у церкві, простій, невеличкій, складеній з дубових стовбурів, та з цибулиною на даху. Колись на цьому місці було капище Велеса, небесна сила розливалася і наповнювала усе довкола своїм світлом. Поля буяли, звірина в лісах плодилася, навіть самі люди були тоді вищими, міцнішими, мудрішими, спокійними та впевненими у собі. Тепер же все змінилося. А з приходом Прокуди – й поготів. Церква висмоктувала життєву енергію з навколишнього світу і направляла її на потреби чаклуна. Потік її Дара відчувала навіть попри зв’язані сили.

- Святий отче! Я привела Одарку, як ви звеліли! – щебетала Горпина, крутячись навколо. – Хустка, дарунок ваш, припала їй до душі. Погляньте, як личить! Ви такі щедрі!..

«Личить, мов саван», - подумала Дара, із зусиллям підіймаючи очі на чаклуна. Високий, смаглявий, стрункий. І чорна ряса, підперезана грубою мотузкою була нелюду до лиця. На відміну від підтупцюватого отця Харитона, він, і справді, виглядав, мов античний бог. Аби не знав, хто він насправді.

Але відьма знала. І чаклун знав, що вона знає. Дивилися у очі одне одному, вивчаючи.

- Отче Ксандре!..

- Іди вже, Горпино, - обірвав вдовицю Прокуда. – Іди. Я поговорю із твоєю сусідкою і допоможу їй.

Молода жінка  вдавилася, перехрестилася, і почала задкувати до виходу.

- Вже йду, йду! Господи помилуй!

Тільки-но вона вийшла, як важкі дубові двері самі із стуком зачинилися, і Дара залишилась один на один із втіленням зла на землі.