Глава 16. 18-е століття. Втілення зла.

З вечора Одарка не могла довго заснути, крутилася з боку на бік, навіть стогнала. Відчуття небезпеки посилювалось. Зазвичай відьма бачила картини майбутнього, торкнувшись руки іншої людини. Та із собою так не виходило. Темінь густішала над головою, було ясно, звідки насувається біда, та не було зрозуміло, як її обминути. Знов тікати? І втратити Гриця назавжди? Козака-характерника, якого лишень побачила – і одразу відчула, що у них одне серце на двох. Як то кажуть, половинки зійшлися. Більшого щастя людині у житті годі й бажати. Та тільки коротким буде те щастя.

Коли б Гриць вбив Прокуду, все могло скластися по-іншому. Але не складеться. Кодекс честі, щоб його! Козак не може вбити того, хто ще не завинив, а потім буде пізно, тільки він зараз цього не розуміє. Він обрав свій шлях, і той варіант майбутнього, що підсвічувався небесним сяйвом, ставав все тьмянішим і тьмянішим. А коли Гриць сказав, що від’їжджає ще на тиждень – зовсім згаснув. Отже, надії на порятунок немає. Дара навіть не спробувала вмовити коханого залишитися, бо в його руках зараз доля побратимів, а це – святе. Хіба ж вона не розуміє?

І все ж крихітна надія продовжувала жити у серці. Що, коли страхи її порожні? Гриць проведе загін і повернеться. Він клятву дав, що залишить Січ і буде з нею. Та розуміла, що надія та марна. Нікуди не дітися їй від Прокуди. І навіть, якщо залишити зараз гостинний хутір – це лише відстрочить неминуче. Чаклуну потрібна відьомська сила, і він, мов пес, йтиме по сліду, поки не знайде бажане.

- Даро! Можна?

До хатини зазирнула сусідка, смішлива непосидюча вдова Горпина. За ті дні, що Одарка провела на самоті у виділеному їй громадою житлі, молоді жінки здружилися. Горпина підтримувала нову подругу, допомагала, чим могла. Сама вона була хоч куди – кров з молоком, міцна, рум’яна, здорова. Втративши чоловіка, сама вже другий рік вела чимале господарство, тримала скотину, сіяла пшеницю, женихів мала малу куча, та з вибором пари не поспішала.

Коли Горпина заходила у гості, у хатинці ставало тісно й шумно. Весела вдовиця вона завжди знаходила слова, щоб розрадити, надати надії. Та сьогодні Дара не впізнала подругу. Зблідла, очі ніби чужі, а над головою – темна хмара. Така, що звичайна людина не побачить, та відьма добре знала, що то означає біду. Швидше за все, вдовиця незабаром поєднається зі своїм покійним чоловіком на тому світі. Та що саме станеться, і чи можна чимось зарадити – Дара не розуміла. Для цього слід узяти людину за руку, налаштуватися на видіння, а воно може прийти, а може й ні. Тому відьма не поспішала. Та й Горпина склала руки на грудях хрестом, начебто захищаючись.

- Дурні новини, Одарочко, - голос подруги був хрипкий.

- Що трапилось? – підскочила відьма.

Одразу подумалось, що щось із Грицем. Але ж вона не відчувала біди, коли бачила його востаннє, принаймні, біди,  яка могла б стосуватися коханого.

- Отець Харитон… помер.

- Як так?! – Дара відчула полегшення, що нічого лихого не сталося з коханим. – Я ж нещодавно його бачила. Живим-здоровим.

- Так, так, - закивала Горпина. – Службу правив. Я ще йому крашанок свіжих принесла. А сьогодні вночі як заснув – і не прокинувся.

Серце відьми закалатало. Вона ж зустрічала отця   Харитона і не відчувала над нам небезпеки. Отже, біда прийшла неочікувано, не по долі. І це може означати лише одне: справа рук Прокуди.

Тікати… Тікати, не дочекавшись приїзду Гриця. Відстрочити небажану зустріч, а там, можливо, щось зміниться…