Глава 15. Від таких чоловіків не відмовляються. 3.

*       *       *

Тиждень спливав, мов повз моєї свідомості, у суцільних клопотах підготовки до весілля. Щоправда, основні клопоти узяв на себе наречений. Замовив з Парижу дизайнерську сукню, вибрав крутий ресторан, навіть підібрав меню. Я ж відчувала, як навкруг усі кружляють, підхоплені його волею, немов крутилася гігантська карусель посеред ярмарку. І так мені хотілося зіскочити з цієї каруселі, та раптом я зрозуміла, що, коли б була просто коником, то відірвалась би й поскакала ген-ген за горизонт. Але я не коник на цій шаленій каруселі. Я – вісь, навколо якої все крутиться. І нікуди мені не подітись.

Згадалося, як я була впевнена, що поїду у Карпати, в той вечір, коли познайомилась з Олександром. Як би мені хотілося зараз опинитись в дерев’яному будиночку серед лісу, у цілковитій тиші, відчути тепло від печі. Серед літа мені ставало холодно і я тріпотіла, мов поранена птаха.

Я так мріяла про Карпати… Та локомотив мого життя круто повернув на інші рейки і впевнено ніс в зовсім інший бік.

На диво, Олександр до самого весілля жодного разу навіть не поцілував мене по-справжньому, не те, щоб наполягати на більш інтимних стосунках. Мабуть, у лордів так заведено: до шлюбу – ні-ні. Це було приємно та, водночас, бентежило.

Незчулася я, як прийшов пресловутий день «ікс», день, коли ми з Олександром мали узаконити наші стосунки. Він був розписаний по хвилинам. Ось відвідуємо РАГС. Ось їдемо до ресторану. Віддаємо шану гостям, приймаємо поздоровлення та подарунки. А потім залишаємо шумну компанію догулювати, а самі мчимо на літак, який перенесе нас до Великобританії. А далі… Графік завершувався посадкою на літак, і я не хотіла думати, що буде далі.

Я хотіла зникнути. Розчинитися. Не знаю, як Олександр зумів мене обворожити з першого погляду, та зараз він мене лякав. Ні, його поведінка не змінилася. Він залишався таким же передбачливим, люб’язним та статечним. Але я уявити не могла спільного з ним життя.

І зараз я сиділа в своїй спальні в батьківському будинку, повністю готова до церемонії – і у повному розпачі. Із дзеркала на мене дивилась незнайомка у дорогому дизайнерському вбранні, а золоте кільце з діамантом неначе стискало палець залізними лещатами.

Навколо продовжувала крутитися неспинна карусель.

Ксюша сковтнула і склала перед грудьми долоні:

- Ти – справжня принцеса, Даринко. У твоєму житті починається біла смуга…

- Я не хочу заміж… - вичавила із себе.

- Не кажи дурниць! Тобі невимовно пощастило – вийти заміж за лорда! Не зганьби себе в далекій Англії, покажи, чого варті українські дівчата!

- Але ж я дуже мало знаю Олександра! І мені здається, що ми – не пара…

- Пара, звісно, пара. Від таких чоловіків не відмовляються, подруго.

Ксюша ще трохи пощебетала і залишила кімнату. Натомість зайшла мама, поцокала язиком, поправила фату.

- Мамо, здається, ми погарячкували! Все відбувається надто швидко! Слід відкласти весілля!

- Доню, що ти таке говориш? Заспокойся! То все нерви. Звичайний перед шлюбний мандраж. Зі мною теж таке було, коли виходила заміж за твого тата. І бачиш – щасливо прожили вже майже тридцять років!

- Мамо!.. – притулилася чолом до рідної руки.

- Макіяж розмажеш! Не здумай плакати! Ми усі раді за тебе! І викинь дурні думки з голови. Від таких чоловіків не відмовляються. Все буде добре, повір.

Але я не вірила.