Глава 15. Від таких чоловіків не відмовляються. 3.

*       *       *

Коли я говорила про «надто швидко», то ще й не підозрювала, наскільки. Ми зустрічалися з Олександром близько місяця, коли він під час чергового походу до елітного ресторану урочисто дістав з кишені оксамитову коробочку, всередині якої поблискувало білим золотом і пристойним діамантом кільце.

Я оніміла від несподіванки, а Олександр, підсмикнувши брюки, став на одне коліно, як у кіно, і звернувся до мене:

- Дорога Дарусю! Ти скажеш, що ми ще мало знаємо одне одного, та для мене в той момент, коли ми збилися в дверях ресторану, почалось нове життя. З того часу для мене кожна мить, проведена з тобою – мов доба, а день – мов місяць. Мені здається, що знаю я тебе цілу вічність, і бажаю лиш одного – щоб вічність була у нас і попереду. Я не уявляю подальшого життя без тебе і сподіваюсь, що ти маєш до мене певні теплі почуття, які згодом розквітнуть справжнім коханням. Я вже попросив дозволу у твоїх батьків і вони радо відповіли згодою. Тож тепер я з повним правом пропоную тобі, Дарусю, свою руку, серце, титул і усі статки, що маю. І смиренно чекаю на твій вердикт, - лорд схилив голову в очікуванні відповіді.

Олександр чекав, а мені раптом стало страшно-страшно, немов темна хмара оповила простір, не даючи дихати. Та то лиш звичайне нервування дівчини, коли їй освідчуються. Це нормально і це мине. Від таких чоловіків не відмовляються, чи не так?

І я, зашарівшись, кивнула, пискнувши:

- Я згодна.

Олександр підхопив мене на руки, закружляв по залі. Присутні зааплодували. Тут же з’явився невеличкий оркестр, який заграв якусь незнайому мелодію. А згори посипався дощик з фольги. Здається, лорд не мав сумніву, що я відповім на його пропозицію згодою, і підготувався. Тільки все здалось мені якимось ненатуральним, награним. Згадалося, як хлопці несли мене на руках на танцпол, тоді аплодисменти були щирими, не такими, як зараз. Та чого я хочу? Веселі студентські вечірки для мене завершились. Я тепер – наречена лорда. Але ж тільки наречена. Одружитися ми можемо й через рік, коли закінчу навчання.

Та не так сталося, як гадалося. Олександр впевнено брав моє життя у свої руки. Все вирішував сам, хоч і робив вигляд, що радиться зі мною та моїми батьками, та обставляв так, що вибору й не було. За тиждень він мав повертатись до туманного Альбіону. Тож і весілля вирішили не відкладати. Невеличке торжество тут, для моєї рідні та найближчих друзів, а потім літак понесе нас до Великобританії, де у Олександра мається шикарний маєток, і де я стану справжньою леді. Навчання доводиться завершувати онлайн за допомогою інтернету.

На мене очікує нове життя, якого я поки що уявити навіть не можу. Як не намагаюсь, а не бачу я нашого сумісного з лордом життя в Англії…

Втім, я ж ніколи там не була. Це для мене мов інший світ. Я призвичаюсь. Я звикну. Так має бути.

В голові неначе молоточки вистукували: ти повинна вийти заміж за Олександра. Він – твоя доля. І крапка.