Глава 15. Від таких чоловіків не відмовляються.

Темне волосся незнайомця було довгим і зав’язаним позаду у хвіст, через що він здавався героєм якогось любовного роману.

- Мене таксі чекає… - промимрила я, милуючись дивним профілем.

- Я проведу.

Незнайомець підставив лікоть, мов у якомусь фільмі, і я вимушена була спертися, бо моя палиця залетіла безвісти. Повагом спустилися ми сходами до таксі. На мій подив джентльмен не відкрив для мене дверцята, а сунув у відкрите вікно таксисту крупну купюру, махнувши недбало рукою:

- Вільний!

- Але ж! Але як?..

- Таксі такій красуні не потрібне. До речі, можна на «ти»? Здається, зіштовхнувшись, ми доволі близько познайомились?

Посмішка у незнайомця була американська, широка й білозуба.

- Я вас не знаю…

Ніколи ще не відчувала себе такою скованою й розгубленою. Завжди насміхалася над чоловічою статтю і крутила хлопцями, як хотіла. А тут…

- Це просто виправити, - голос красунчика обволікав і примушував плавитись мізки. – Мене звуть Олександр. А чарівницю, що покорила моє серце?

- Я… Я – Дарина.

- Не знаю кращого імені!

- Мені теж… приємно познайомитись…

Ми непомітно наблизились до елегантної білої Bugatti Centodieci і чоловік відчинив дверцята, запрошуючи сісти.

- Я відвезу тебе, куди скажеш.

- О! Але ж ви… ти збирався до ресторану!

- Заради такої красуні варто змінити плани.

- Не варто…

- Ще й як варто. То куди? До іншого ресторану? Якщо тобі тут не сподобалось, Дарусю, я знаю кращі місця.

- Ні. Я збиралась додому.

- Не варто.

- Варто. У мене була зламана нога, і мені ще й досі важко довго її напружувати. Я втомилась і планувала повернутись додому, щоб відпочити.

- Не буду наполягати. Назви адресу – і я доставлю тебе швидше за вітер.

Не слід сідати в автівку незнайомої людини. Та я вже сідала, немов зачарована тактовністю та уважністю Олександра. Назвала адресу. І Bugatti, справді, домчала нас швидко, я й помітити не встигла, насолоджуючись комфортом шкіряного салону.

Напрочуд, по дорозі мій новий знайомий ні на що не натякав, щось розпитував, про щось розповідав, я й не запам’ятала нічого. Потім провів до під’їзду, випрохав номер мобільного і обіцянку зустрітися завтра увечері.

Незабаром я вже лежала у своєму ліжку, втупившись у стелю і намагаючись зрозуміти, що це було. Олександр мені сподобався? Дивно було б, якби не сподобався такий вишуканий видний чоловік. Що він там про себе розповідав? Живе в Англії, лорд, банкір, але з українським корінням. Холостий. Запросив на побачення. Невже він припав на мене? Я, звісно, дівчина видна. Але у своєму болоті. Не для птахи такого польоту.

Щоб серце торохкотіло – не відчуваю. Але ж хто відмовляється від такого чоловіка? Він же ідеальний!

Здається, я планувала навідатись до хатинки у Карпатах? Навідаюсь. Колись, іншим разом. Завтра ж у мене побачення з лордом. Можливо, він – моя доля. Вийду заміж, переїду до країни туманного Альбіону. І забуду про перевертня, що перевернув одного разу мій світогляд та й усе моє життя. Однаково я йому не потрібна, бо я – звичайна дівчина, не вовчиця.

А лорд… Це інша справа.