Глава 14. Нікуди не подітись з підводного човна.

Завтра поїду в Карпати.

Музика гриміла, мої друзі танцювали завзято, а я сиділа в куточку, потягуючи через соломинку коктейль, і дивилась на них. Та зображення розпливалося, і крізь нього я бачила постать юнака, який з голим торсом готував коло розпаленої печі їжу для мене. І залила мене впевненість: завтра ж візьму квиток і поїду в Карпати. Відвідаю мисливський будиночок, в якому провела три дні і мала один незабутній секс з найкращим представником чоловічої статі. Вовкулака? І нехай! Яка різниця? Головне, що з ним я відчувала таке, що й зрівняти ні з чим. Такий спокій… Таке щастя… Таке єднання… А зараз немов від мене відірвали значну частину, ногу чи руку. Ні, без ноги чи руки людина може прожити, а я без того вовкулаки – ніяк. Тягне мене, рве на частини.

Звісно, я не сподіваюсь, що знайду юнака в хатинці. Його вже й слід простигнув. Україна велика, де може мешкати істота, що вночі перекидається на вовка, а вдень – на людину? Скоріш за все, я ніколи цього не дізнаюсь. Перевертні живуть десь поруч, але ніби в паралельному світі, бо ніхто про них не чув, ніхто їх не бачив. Хіба що майне десь у фільмі під грифом «містика», та хто зараз вірить у таке?

Але я все ж поїду до Карпат. Просто відвідаю хатинку, посиджу, подумаю. Можливо, стане легше. Можливо, ні. Та я зроблю це.

А потім вже буде море з друзями, веселі літні канікули, вечірки, танці. Сподіваюсь, що залишу у Карпатах свою тугу.

Підбігли Ксюша, Віталик і Ромка, розчервонілі, захекані.

- Даринко!.. Може, наступний танок із нами? Ми підтримаємо!

- Ні, дорогі мої! Я ж казала: мені ще важко…

- Та ти й на ноги ступати не будеш!

Хлопці підхопили мене під руки і почали кружляти по залі. Звісно, на танок це зовсім не було схоже, та звідусіль почулися аплодисменти і посипались компліменти. Усі знали, що я давно потерпаю з ногою.

- Які ж ви у мене… Справжні друзі… - розчулилась. – Та досить! Досить! Бо ми зараз усіх позбиваємо!

Шуткуючи та сміючись, мене посадили на місце. Ксюша ще й пальчиком пригрозила:

- Дивись яка! Вирішила усіх позбивати, щоб усі з костилями ходили!

- Так я вже не з костилем, а з паличкою! – заперечила.

- І я про те. Усі будуть на костилях, а ти одна крута – з паличкою! – Ксюша цьомнула мене у щоку і повернулася в коло танцюючих.

Раптом увесь цей галас, музика й блимаючі лампи почали мене дратувати. Так закортіло у тиху хатинку серед лісу, де тільки ти – і дика природа. Ммм… Можливо, ще хтось, такий же дикий, як сама матінка-природа.

Я дістала смартфон і викликала таксі. Потім пальчиком поманила подругу, яка час від часу поглядала на мене і махала рукою.

- Що, Даринко? Хочеш ще з нами потанцювати?

- Ні, Ксюшо. Я додому.

- Ку-уди? Ще ж рано!

- Втомилась, розумієш? Нога нити почала.

- Це через хлопців! Через те, що потягли тебе на танцпол, не питаючись згоди! – звела сердито брови подруга.

- Не сердься на них. Вони хотіли, як краще. Просто я зараз швидко втомлююсь і мені краще повернутись додому і лягти у ліжко.

- Ми проведемо!

- Ні! Ні! Я вже викликала таксі. Не хочу нікому псувати вечір.

- Так я зараз нагукаю друзів, попрощатися!..

- Стій, Ксюшо! Я вирішила піти по-англійськи, не прощаючись. Нащо? Мине лише пара місяців – і ми знов усі зустрінемось в універі. А від вас із хлопцями мені не відкараскатися. Усе літо разом будемо. І на море поїдемо. Згодом. А тебе я нагукала, щоб не кинулись мене розшукувати. Поки усі танцюють – мовчи, а як побачать, що мене немає – скажеш, що поїхала додому.

- Це було б неправильно – не провести тебе! – запротестувала подруга.

- Та я вже добре ходжу з паличкою, тільки повільно. Та й до виходу – кілька кроків.

- Гаразд, - погодилась нарешті Ксюша. – Прикрию тебе. Завтра зустрінемось!

Подруга повернулась у коло. От і добре. Зателефоную їй завтра, тільки коли почнеться моя маленька подорож до Карпат. Якщо хтось дізнається раніше, то саму мене не відпустять, наб’ються у супроводжуючі. А я хочу побути одна. Мені це конче необхідно.

Як доберусь по схилу до хатинки - я ще не думала. Якось доберусь.

На смартфон прийшло повідомлення, що таксі прибуло, і я непомітно почала пробиратися до виходу.

Вранці я вже їхатиму до Карпат! Серце радісно тріпотіло, мов птаха, що відчула весняне тепло після довгої холодної зими.

Штовхнула двері і… Ой!