Глава 13. Доля світу. 2.

Зловив себе на думці, що шукаю серед новин якісь рядки про дівчину, яку навесні знайшли у мисливському будиночку в Карпатах. Мов, жива, здорова і щаслива. Та хто зараз писатиме про те, що відбулось кілька місяців тому? Новини наповзають одна на одну, свіжі вичавлюють давні. Міг би сам розшукати, знаю її ім’я і прізвище, знаю, звідки вона. Та навіщо? Краще вже не чіпати подряпину, що й досі ниє на серці. У Дарини своє життя, у мене – своє. Їй я бажаю лише спокою та щастя. Хай і з іншим, та зі звичайним чоловіком.

Коли б не ці дивні сни, може, потроху й почав би забувати. Але ті почуття, що відчував я наяву, дуже були подібними до тих, що відчував Гриць з моїх снів. Та то лишень фантазії втомленого навчанням та останнііми подіями мозку. Ось відпочину трохи – і все мине… Все мине…

Слід поїхати десь на відпочинок. Не надто далеко… До моря? Ні… У гори? Відчув, що тягне моє серце до мисливського будиночку на схилі однієї з Карпатських гір, ніби пришите воно суворими нитками до тієї березневої події. І що мені дасть та поїздка? Дарини однаково там вже немає й не буде. Та й не маю я наміру її відшукати, бо твердо вирішив не псувати дівчині життя.

І все ж тягне, вимотуючи кишки…

А чом би й не поїхати, га? Ніщо мене не тримає, ніщо мені не заважає. Можливо, саме це потрібно моїй душі. Як то кажуть: закрити гештальт. Пройдусь знайомими місцинами, згадаю усе – і забуду. Залишу минуле у минулому. Почну життя з нової сторінки.

На цій оптимістичній думці відчув я значне полегшення. Так, мені необхідна ця поїздка! Однозначно!

Не відкладаючи й на хвилину почав закидати в рюкзак необхідні речі. Та що там мені треба на пару днів? Знов повернувся на диван, щоб замовити через інтернет квиток…

І не встиг. Дзвінок у двері залунав тривожно, ламаючи блаженну тишу і примусивши серце швидко забитися у передчутті, що щось моїй поїздці завадить.

Так і сталося. Відчинивши двері, я побачив вже знайомого мені міцного чоловіка, що назвався Кудеяром, чародієм, який нібито народився ще до початку нашої ери. Фантазер. Та, якщо до цього він виглядав охайним і спокійним, то тепер здавався розтріпаним і розтривоженим.

Та від нього просто віяло переплетінням сильних почуттів: відчуттям небезпеки, острахом, навіть відчаєм. Що могло так збудити агента, що спостерігав за мною?

Кудеяр вчепився в одвірки, не даючи мені зачинити двері. Його очі здавались божевільними.

Я надав обличчю гнівного вигляду і вигукнув:

- Знову ви?! Я зараз викличу поліцію!

- Чекай, хлопче! Трапилось таке…

- Що трапилось? – вирвалось з горла, бо неспокій раптово охопив і мене.

- Він повернувся! – видихнув чоловік.

Я струснув головою, тільки не піддаватись на його чари! То агент невідомої служби на мене так впливає, аби узяти під контроль.

- Ідіть під три чорти! – вигукнув, збираючись набрати номер поліції.

Та смартфон у моїх руках раптово сплив на підлогу смоляною плямою, що шокувало. Ні-ні, це просто мара, навіювання!

І все ж серце огортала паніка.

- Залиште мене! Я нічого не знаю!

- Ти потрібен нам, Григорію! Потрібен зараз, як ніколи раніше! Без тебе, без твоєї допомоги – кранти… Усім кранти… Усьому нашому світові…

Та щоб вас! От не треба давити на совість. Я нікому й нічого не повинен!

- Я нікому й нічого не повинен! – чітко повторив вголос.

- Ти не розумієш, характернику… ВІН повернувся!