Глава 13. Доля світу.

Коли завершується певний етап твого життя, відчувається деяка порожнеча. Шість років навчання в універі – досить таки значний період. До студентського життя звикаєш, мов до зручної подушки, яка щовечора чекає на тебе і ніщо не може цього змінити. Так і в мене, життя досі було підпорядковане одній меті – завершити навчання і отримати диплом хірурга. І це був чудовий період, який я не намагався прискорити, а, навпроти, всіляко насолоджувався свободою, спілкуванням із друзями, побаченнями з дівчатами. Все здавалося простим і зрозумілим.

Коли ти студент, здається, що таке життя триватиме вічність. А ні.

Ось диплом вже в кишені. Вчора в ресторані попрощалися з університетом і безтурботним студентським життям. А сьогодні я прокинувся з відчуттям порожнечі і нерозуміння, що робити далі.

Однокурсники, друзі, що шість років були поруч, роз’їдуться по своїх домівках і не повернуться восени, бо проходитимуть інтернатуру десь за направленням, напевно, в найдальших куточках країни. В мене теж є направлення у районну лікарню на Івано-Франківщині, а я й досі не певен, що зможу працювати хірургом. Не з моєю вовчою натурою, схильною до свободи. Але й інших шляхів я не бачу. Шість років витрачено на здобуття спеціальності. Нічого іншого я не вмію. А мрії присвятити себе Бойовому Гопаку пішли прахом.

Думки мої, невеселі думки…

Та зараз переді мною маячать літо, заслужений відпочинок і можливість пару місяців побути наодинці із собою.

Однокурсники один за одним заходили до моєї кімнати, прощалися і відбували, навантажені валізами, до залізничного вокзалу чи автостанції. Мені теж час залишити гуртожиток, в якому я прожив кілька років. Після батьків залишилась пристойна двокімнатна квартира, але я її здавав, а сам переїхав до студентського гуртожитку, щоб було за що жити. Добре, що прописаний був у старій дідовій хаті.

Тепер я повертався до рідної домівки, що було тяжко, бо у спогадах тут жили тато й мама. Як зараз бачу, як мама, у квітчастому фартухі, виходить із деком, повних запашних рум’яних пирогів, а тато аж крехче від задоволення, відкусюючи чималий шматок…

Чому ви пішли так рано? Чом не розповіли, що за кров тече в моїх жилах? Чи й самі не знали?

Пройшов по порожніх кімнатах… Більшість речей залишились ще з того, щасливого, часу мого дитинства. Все ж у гуртожитку, серед товаришів, було легше. Тепер маю починати нове життя. Грошей від здачі квартири мені ще вистачить на деякий час, потім доведеться таки думати, як заробляти.

Слід залишити минуле у минулому і звикати до нового. Принаймні у мене є дах над головою, невеличка фінансова подушка і… вовк усередині.

Сів на знайомий з дитинства, трохи продавлений посередині, диван. За звичкою потягнув з кишені смартфон, щоб проглянути новини.

Відкрили новий дитячий табір з комп’ютерним напрямком на Орлівщині.

На Харківщині підірвався на міні, що залишилась з останньої війни, грибник.

На Дніпрі, після останньої зливи вимило якусь древню дубову домовину з кістками…

Зловив себе на думці, що шукаю серед новин якісь рядки про дівчину, яку навесні знайшли у мисливському будиночку в Карпатах. Мов, жива, здорова і щаслива. Та хто зараз писатиме про те, що відбулось кілька місяців тому? Новини наповзають одна на одну, свіжі вичавлюють давні. Міг би сам розшукати, знаю її ім’я і прізвище, знаю, звідки вона. Та навіщо? Краще вже не чіпати подряпину, що й досі ниє на серці. У Дарини своє життя, у мене – своє. Їй я бажаю лише спокою та щастя. Хай і з іншим, та зі звичайним чоловіком.

Коли б не ці дивні сни, може, потроху й почав би забувати. Але ті почуття, що відчував я наяву, дуже були подібними до тих, що відчував Гриць з моїх снів. Та то лишень фантазії втомленого навчанням та останнііми подіями мозку. Ось відпочину трохи – і все мине… Все мине…

Слід поїхати десь на відпочинок. Не надто далеко… До моря? Ні… У гори? Відчув, що тягне моє серце до мисливського будиночку на схилі однієї з Карпатських гір, ніби пришите воно суворими нитками до тієї березневої події. І що мені дасть та поїздка? Дарини однаково там вже немає й не буде. Та й не маю я наміру її відшукати, бо твердо вирішив не псувати дівчині життя.

І все ж тягне, вимотуючи кишки…

А чом би й не поїхати, га? Ніщо мене не тримає, ніщо мені не заважає. Можливо, саме це потрібно моїй душі. Як то кажуть: закрити гештальт. Пройдусь знайомими місцинами, згадаю усе – і забуду. Залишу минуле у минулому. Почну життя з нової сторінки.

На цій оптимістичній думці відчув я значне полегшення. Так, мені необхідна ця поїздка! Однозначно!

Не відкладаючи й на хвилину почав закидати в рюкзак необхідні речі. Та що там мені треба на пару днів? Знов повернувся на диван, щоб замовити через інтернет квиток…

І не встиг. Дзвінок у двері залунав тривожно, ламаючи блаженну тишу і примусивши серце швидко забитися у передчутті, що щось моїй поїздці завадить.

Так і сталося. Відчинивши двері, я побачив вже знайомого мені міцного чоловіка, що назвався Кудеяром, чародієм, який нібито народився ще до початку нашої ери. Фантазер. Та, якщо до цього він виглядав охайним і спокійним, то тепер здавався розтріпаним і розтривоженим.

Та від нього просто віяло переплетінням сильних почуттів: відчуттям небезпеки, острахом, навіть відчаєм. Що могло так збудити агента, що спостерігав за мною?