Глава 12. Дарунок вищих сил. 3.

Із першими променями сонця прокинувся характерник. Біль у серці, не фізична, а на якомусь іншому рівні крутилася, не давала спати. Час у дорогу. Козаки чекають на допомогу.

Одразу ж підхопилася і Одарка. Швидко стала збирати на стіл сніданок, заодно і сумку в дорогу. Мовчазна була, очі ховала. Боялась заплакати перед коханим.

Гриць відчув. Спіймав за руку, зупинив:

- Даро, сонце моє. Усе, що вночі казав – у силі. Якщо клятву дав повернутись і жити з тобою, то так і буде. Та сьогодні я маю їхати. Це – мій борг перед побратимами.

- Не бачу в твоєму майбутньому, щоб славили тебе, як твого предка, - підняла на нього сповнені болю й ніжності очі Одарка.

- Іван ватажком був, а я – розвідник, гонець, провідник. Мою діяльність не надто видно. Виконую зазвичай секретні доручення. А коли залишу Січ, може, й зовсім забудуть про мене. Та мені байдуже. Не заради слави я все роблю, а заради честі, заради дружби, відповідальність відчуваю. Якщо не я – то хто? Та я все покину, щоб бути з тобою, кохана! Провести загін на допомогу війську запорізькому – моя остання місія. Опісля будемо разом. Назавжди.

Губи дівчини здригнулися і вона відвела погляд.

- Не віриш? Ходімо! – Ухопив відьму за руку і потягнув за собою.

Прийшли на край села, де стояла невеличка вибілена церква, збудили батюшку, що спав у прибудові.

- Отець Харитон! Винен я!

- Про що ти, сину мій?

- Я покохав…

- Та це не гріх.

- Зробив я жінкою своєю невинну дівчину, взявши у свідки Землю і Небо, та не отримавши божого благословення. Але я кохаю її так, що й не мовити…

- Недобре вчинив ти, сину мій, не по заповідях!..

- Так і вона кохає мене, отче! І хочемо ми побратися якнайшвидше! Голову схиливши прохаю, щоб обвінчали нас…

- А це вже по-божому, Грицю. Так і буде. Приходьте до церкви у святу неділю, я вас повінчаю.

- Так, отче, за тиждень. Маю зараз справи невідкладні, та до неділі повернуся і постанемо ми з Одаркою перед вами і перед Богом, щоб об’єднали нас вищі сили назавжди.

- Гаразд, сину мій. Я давно знаю тебе і відаю, яка у тебе шляхетна душа. Якщо піддався спокусі і зогрішив, то маєш спокутувати вину і молитися.

- Молитимусь, отче. Тільки ви бережіть мою  Дару від усілякого зла.

- Збережемо, звісно. Їдь по своїх справах, та не барися. Незабаром станете чоловіком та жінкою, а це – відповідальна справа.

Полишивши священника, завернули ще й до сільського старости. Той вже не спав, готував воза, щоб їхати у поле.

- Доброго ранку, шановний! – озвався Гриць.

- І тобі доброго. Як дружина молода? Начебто на нашу громаду ображатись не має причини?

- Усе добре, - посміхнулася Дара, - щиро дякую за ласку.

Гриць серйозно глядячи в очі, поклав долоню на руку старости.

- Маю у справах козацьких відлучитися ще на тиждень. Прошу за моєю квіткою слідкувати, щоб не трапилось лиха якого…

- Та що тут може трапитись? – здвигнув плечима староста. – Місця у нас відлюдні, спокійні. Їдь, Грице, не турбуйся ні про що. Подбаємо про твою красуню.

Попрощалися і рушили до хатини на краю хутора. Поселяни махали їм зі своїх подвір’їв, здоровкались, щиро посміхалися та бажали усякого добра. І все ж серце Гриця стискалося тривожно. Не хотілося залишати кохану і на мить.

От вже й кінь готовий до дороги, і сонце підіймається над горизонтом, нагадуючи характернику, що час вирушати, бо на нього мають надію побратими, бо від нього залежить життя багатьох його друзів, а, можливо, й доля усього запорізького війська. А залишити кохану не в змозі.

А вона така тиха… Не плаче, не прохає залишитись. Тільки коли відірвав її руки від серця, скочив у сідло, підняла на нього свої вири-очі.

- Не віддавай мене Прокуді!..

- Не віддам!