Глава 12. Дарунок вищих сил. 2.

*       *       *

Згодом Гриць і Одарка лежали поруч, втомлені, виморені, втішені. Козак притягнув до себе під бік податливе тіло, бо відчував потребу торкатися повсякчас, знати, що вона поруч. Розморена відьма вклала на міцне плече козака свою голову і поволі гладила широкі груди.

- Я приїхав, кохана… Так швидко, як тільки зміг… Я не можу без тебе…

- Назавжди? – підняла чорну брову Дара.

Гриць зітхнув і відвів погляд.

- Не повинен нікому казати… Розумієш, то все політика… І мої побратими у біді… Потерпають від московитів... Маю привести допомогу… А потім, потім я повернусь до тебе! Надовго! Ми одружимось! Житимемо, як люди! Я приїздитиму, часто приїздитиму!..

Одарка відвернулась, втупившись у куток кімнати.

- Даро, зрозумій!..

Повернулась, змахнула пальцем сльозину, посміхнулася:

- Не слід виправдовуватись, любий. Я все розумію…

І потягнулася за цілунком.

І все по новій. Тільки ще глибшими, сильнішими, проникливішими ставали почуття. Чулися лише ахи, охи та зривистий шепіт:

- Даро, дарунок долі…

- Грицю, серце моє…

Сили відьми та характерника пробудилися і текли, змішуючись та наповнюючи одна одну. Все навколо затопила могутня древня енергія, струменіла, закручувалася спіраллю. Пронизувала наскрізь… Єднала… Навіть з димаря сипались іскри.

А згодом закохані настільки забулися, що світ навколо померкнув для них. Вони вже не знали, де небо, а де земля, де минуле, а де сьогодення, і раз за разом проривалося крізь слова любові:

- Софіє, сонечко…

- Йванко… Не полишай мене…

А коли вже сил не стало кохатися, Гриць підвів затуманені очі.

- Щось не так… Я ніби два життя прожив… Чому називав тебе чужим ім’ям? Сам не розумію…

- Кохання наше збудило пам’ять минулого життя, любий. Там ти був Іваном, а я – Софією. Як для характерника для тебе не повинно бути дивним, що душі наші вічні і втілюються раз за разом, відшукуючи тих, хто дорогий…

- То душа славнозвісного предка Івана Сірка втілилась у мені?! – ахнув Гриць. – Я ніби злився з ним… Хай і не пам’ятаю достеменно усе життя, та його переживання, його страждання… Як він втратив кохану Софію і вже не мав задля чого жити… З нами так не станеться, Даро! – В голові наче били настирливі молотки. – Душа моя, клянуся, - підскочив на ліжкові козак, - клянуся, що полишу Січ! Обійдуться і без мене! Разом будемо жити до глибокої старості! Дітки, онуки підуть… Тільки коло тебе б’ється моє серце! Не залишу, чуєш? Ніколи не залишу! Лише цього разу проведу загін, щоб врятувати побратимів – і повернусь! Повернусь назавжди!

Із гіркотою у погляді дивилась на Гриця відьма, та посміхалась і гладила довгими пальцями його обличчя.

- Ти не віриш мені, кохана?

- Вірю, вірю, - кивала. – Повернешся…