Глава 12.18-те століття. Дарунок вищих сил.

У зворотній путь летів Гриць, мов на крилах. Підганяв вірного коника, пришпорював, бо боліла душа молодого козака. Очі його відьми ввижалися і в темних купчастих хмарах, і у воді зустрічного струмка, і… усюди. Ніби слідкували за ним, пильнували, підтримували у дорозі, відганяли небезпеки. Усе складалося гладко – і тільки серце стукало чимдалі сильніше й сильніше, передбачаючи зустріч. Майнула на мить думка, що може трапитись щось лихе – і зникла. Здібностей до передбачення характерник за собою не помічав. На відміну від славнозвісного предка Івана Сірка не вмів Гриць ні кулі зубами ловити, ні побратимів зціляти, ні навіювати мару. Не повністю проявилась у ньому кров характерника. Він лише обертався на вовка, мав нелюдську силу, витривалість, чуткість, вмів знаходити найкоротший шлях, швидко зцілювався. А майбутнього не бачив, то й не звертав уваги на мимолітні видіння. А привидівся стовп, обкладений щедро хмизом, полум’я, що злітає до самого неба, розсипаючи врізнобіч гарячі іскри, темну тендітну фігурку, прив’язану до стовпа…

Та то лише страхи. Темна сторона людської душі. Насправді Одарка у повній безпеці. Про хутір, куди Гриць відвіз кохану, мало хто знає. Тим паче, ніхто не здогадається зниклу відьму шукати серед християнського люду.

А, взагалі, слід взяти паузу. Полишити Січ хоч на місяць. Невже без нього не обійдуться? Обвінчатися з Дарою, бо не гоже жити невінчаними. Хоча сам Гриць вважав, що союз їхній непорушний, і засвідчений великою матір’ю Природою, Небом й Землею, цього й достатньо, та для жінок обряди дуже важливі. Тож слід усе зробити, як годиться. Отець Харитон обвінчає їх перед усім людом, тоді стануть вони чоловіком і жінкою за законом божим, щоб ніхто не мав причини косо глянути.

І ніхто, ніхто й ніколи не підніме руку на дружину Гриця Сірка, бо він не остання людина у запорізькому війську. Навпроти, наближений до отамана, його права рука, хоч і мало хто знає, які секретні завдання виконує він для свого ватажка.

Згадка про отамана трохи засмутила козака, бо мав якомога швидше доставити йому недобру звістку. Військо козаче потрапило в облогу і очікувало на допомогу, яку мав привести Гриць. Кожна година – то може бути втрачене життя котрогось з козаків. Та на одну ніч можна затриматись. Він і так скаче без зупинки, мало коника не загнав, тож ніхто його раніше і не чекає, бо то понад людські можливості.

Так за роздумами й минув час. Гриць заскочив на подвір’я хатини, що виділили Одарці, коник закрутився на місці, похропуючи і відчуваючи бажаний відпочинок.

Козак зіскочив на порослу споришем землю, кинувся до ганку, на якому вже стояла, простягуючи руки, Дара, немов відчула наближення коханого. Все гаразд, а усі ті тривожні думки – то лише думки.

Очі обмацували молоду жінку, впізнавали і не впізнавали… Темне розпущене волосся змінили охайно заплетені і складені на потилиці товсті коси, як годиться заміжній. Замість розхристаної вишиванки – цнотлива сукня. Під очима набряки, ніби плакала. Одарка виглядала старшою, дорослішою, та не стала від цього менш бажаною. Навпроти.

Гриць обійняв кохану, і серце його залило таким теплом та сяйвом, що сльози виступили на очах. Здалося, що завжди вона жила в його обіймах, а потім загубилася – і ось дивом віднайшлась. Як же він жив раніше? Як не помер від самотності? Як дихати міг, топтати цю землю, не знаючи, де його половинка? Неможливо без неї…

- Даро! Дарунок вищих сил, доля моя… Єдина…

- Грице!.. Я так чекала… Невимовно сумно без тебе…

А далі слова вже були непотрібні. Підхопив на руки, заніс у хатину, вклав бережно на полаті. І про все забув в обіймах коханої.

*       *       *

Згодом Гриць і Одарка лежали поруч, втомлені, виморені, втішені. Козак притягнув до себе під бік податливе тіло, бо відчував потребу торкатися повсякчас, знати, що вона поруч. Розморена відьма вклала на міцне плече козака свою голову і поволі гладила широкі груди.

- Я приїхав, кохана… Так швидко, як тільки зміг… Я не можу без тебе…

- Назавжди? – підняла чорну брову Дара.

Гриць зітхнув і відвів погляд.

- Не повинен нікому казати… Розумієш, то все політика… І мої побратими у біді… Маю привести допомогу… А потім, потім я повернусь до тебе! Надовго! Ми одружимось! Житимемо, як люди! Я приїздитиму, часто приїздитиму!..

Одарка відвернулась, втупившись у куток кімнати.

- Даро, зрозумій!..

Повернулась, змахнула пальцем сльозину, посміхнулася:

- Не слід виправдовуватись, любий. Я все розумію…

І потягнулася за цілунком.

І все по новій. Тільки ще глибшими, сильнішими, проникливішими ставали почуття. Чулися лише ахи, охи та зривистий шепіт:

- Даро, дарунок долі…

- Грицю, серце моє…

Сили відьми та характерника пробудилися і текли, змішуючись та наповнюючи одна одну. Все навколо затопила могутня древня енергія, струменіла, закручувалася спіраллю. Пронизувала наскрізь… Єднала… Навіть з димаря сипались іскри.

А згодом закохані настільки забулися, що світ навколо померк[ГК1] нув для них. Вони вже не знали, де небо, а де земля, де минуле, а де сьогодення, і раз за разом проривалося крізь слова любові: