Глава 11. Кудеяр.

Я впевнено дотримувався тактики, яку обрав. Нічого не знаю, нічого не було, нічого не хочу знати. Перевертні? Містичних історій начиталися? Ні, звісно, не вірю. Я – звичайний сучасний юнак і добре сприймаю такі речі лише у фільмах жахів.

Я усі сили кинув на благополучне завершення університету, відкинувши зайві думки та тривоги.

Втім, незнайомець більш не з’являвся на горизонті. Можливо, чекав, що я сам до нього приплетуся, коли наблизиться час обороту? Хай чекає. Я на три дні, коли місяць мав бути у повні, поїхав до закинутого дідового будиночку, що стояв на краю далекого села під самим лісом. Все минуло благополучно. Три ночі я бігав вовком по хащам, ласував зайцями, насолоджувався свободою. Вдень просто відсипався на старому дідовому дивані. І почувався чудово! Єдине, що турбувало – у вовчій шкурі все частіше згадувалась дівчина, яку врятував у горах, відчувався її незрівнянний запах, тягнуло до Карпат, розшукати її, зробити своєю. Та я розумів, що то примхи мого вовка. Людська моя частина твердо вирішила не псувати дівчині життя. Вона має право на щасливу долю з нормальним чоловіком, на сім’ю, на купку діточок, Людських діточок, не вовченят.

І вона не повинна ділити долю вовкулаки. Я не зміг би від близької людини приховати свою натуру і розумно пояснити щомісячні відлучення. Вона б сама не побажала мати з таким, як я, тобто, перевертнем, справу. Точніше, якби я навіть спробував зізнатися - просто викликала б санітарів, щоб мене запекли у дурку. Бо ніхто у здоровому глузді не повірить.

Тому, взагалі, будь-які зв’язки зі звичайними дівчатами покінчено. Хіба що з такою ж вовчицею, як я сам, якщо, звісно, десь така існує. На жаль, від Дарини я вовчицю не відчував, хоч запах її примушував мою кров палати. Відчував щось інше, що хвилювало безмірно, навіювало неясні спогади, тягнуло магнитом…

Але я сильніший своїх відчуттів. Я втримаю свого вовка від нерозумних вчинків.

Занапастити долю дівчини, яка тобі так сподобалась? Ні, ніколи!

Відбувши три ночі у вовчій подобі, я повернувся до звичайного життя. Окрім оберту, ніякі надздібності у мене не виявлялись. Та й не виявляться вони, бо для цього слід потрапити у ситуацію, близьку до загибелі. А я нариватись на неприємності не збираюсь. Живу собі тихим, непомітним життям. То й що, як перевертень? У кожного свої мінуси. Хоча, для мене це, може, і не мінус. Сила, енергія б'є ключем. Єдине погано, що не маю заводити стосунки з людськими дівчатами.

Так минув ще один місяць. Я ще раз з’їздив у село і вже майже звик до думки, що довіку доведеться три дні життя віддавати вовчій сутності. Не так вже й погано у вовчій шкурі. Я дедалі більше відчував, перетворюючись на звіра, суцільну п’янку радість життя, яка губилась у людській подобі.

Звикаю…

Заняття в універі завершились, залишилися лише екзамени.

Незнайомець з’явився, коли я його зовсім вже не чекав.

Він очікував мене у вестибюлі після першого екзамену, стояв, безпечно притулившись до кам’яної колони і склавши на грудях руки.

- Вирішив жити одинаком, Григорію?

Я спробував обійти його, кинувши з байдужим виглядом жарт:

- Казала мені мама з незнайомими чоловіками не розмовляти! Залиште мене, я не хочу спілкуватися…

Та незнайомець опинився прямо переді мною.

- Не тікай від розмови, юначе! Ми спостерігаємо за тобою! Я знаю, що ти обертаєшся вовком!

Я нервово озирнувся, чи ніхто не почув такі небезпечні заяви? Начебто, ні.

- Я не знаю, що за дурню ви несете! Я не маю справ із божевільними!

І знов чолов’яга переді мною:

- Ти знаєш, про що я! Ми потрібні тобі, а ти потрібен нам, Григорію!

Через острах та гнів почав ворушитись усередині вовк. Тільки цього не вистачало.

Я закинув на плече рюкзак, відштовхнув нахабного чоловіка і спробував залишити «поле бою».

- Та вислухай же мене, нащадок Сірка! – голосно вигукнув незнайомець.

Озирнувся. На нас вже почали звертати увагу.

- Так, моє прізвище - Сірко. Але це нічого не значить. З таким прізвищем купа народу!

- Але не кожен Сірко обертається на вовка, - багатозначно проказав незнайомець.

Та досить! Розповідає уголос усі мої секрети! І я здався:

- Добре, вийдемо звідси. У вас п’ять хвилин. Ні, три…