Глава 10. 18-те століття. Не віддавай. 2.

*       *       *

Як і обіцяв, Григорій Сірко відвіз Одарку до одинокого поселення, жителів якого добре знав, бо не раз зупинявся у них під час подорожей. Зустріли його радо, незважаючи на вечір, вийшли усі зі своїх охайних біленьких хатинок, вкритих очеретом, на майдан. Зацікавлено оглядали незнайомку, яку привіз характерник.

- Добридень, люди добрі! – приклавши долоню до грудей, привітався козак.

- Добридень! Бувай здоровий! Здорово, козаче! Наше вітання! – залунало у відповідь. – З чим пожалував? Чи Бог привів до нашого порогу?

- Бог привів, - підтвердив Гриць. – І не одного. Це – Одарка, дружина моя перед Богом і людьми! Я маю їхати далі у важливій справі, а любу жінку хочу залишити із вами на деякий час, добрі люди! Чи не знайдеться порожнього будинку для доброї справи?

Наперед виступив літній чоловік із довгою сивою бородою.

- Чом не знайдеться? Ми тебе, Грице, знаємо давно і приймаємо завжди хлібом і сіллю. Тож і дружину твою приймемо. Є на околиці хатина, в якій вже три роки ніхто не живе. Прибратися треба лиш – і можна заселятись. Та можете, взагалі, залишитись у нас назавжди.

- Назавжди я не можу, - хитнув головою козак. – Січ на мене має надію, побратимів не підведу. А дружина моя нехай живе з вами. Я приїздити буду, як тільки зможу.

- Так, то й так, - кивнув староста. – Скажу своїм, хай допоможуть прибратись у тій хатині та поділяться необхідним для проживання. А на сьогоднішню ніч милості прошу до моєї оселі. Буде вам із молодою дружиною, козаче, і чиста постіль, і ситна вечеря.

- Дякую щиро, - вклонився Гриць, спішуючись і знімаючи з коня Дару.

- Ці люди завжди були привітними та гостинними, - шепнув їй на вухо. – Ходімо.

Після приємної вечері у колі сім’ї старости характерник зі своєю відьмою усамітнились в окремій кімнаті, на полатях. І ще одна ніч була подарована їм чи то старими богами, що ходили колись по землі, чи то вже новим богом. Не знаю, чи спали чи й не спали вони.

Та прийшов ранок. А ранок часто приносить зміни. Після сніданку староста з дружиною повели гостей оглянути хатинку, яку їм призначили. Маленьку, але ще доволі міцну. Поселянки прибралися, принесли деякий посуд, ряднину та ковдру, і вже не помітно було, що тут довго ніхто не жив. Гриць щиро подякував, попрощався з гостинними господарями, і повернувся до відьми.

- Даро, сонце моє, дарунок вищих сил… Діждеш мене?

- На цей раз діжду, - притулилася чолом до плеча чоловіка дівчина.

- Не забувай, що ти тепер моя. І повінчаємось ми з тобою, обов’язково повінчаємось. Тут теж церква є. Не бійся, отець Харитон зовсім не такий, як той отець Ксандр. Я давно його знаю. Він радо нас обвінчає. Тільки згодом, почекати слід трохи. Розумієш, поспішати маю, дуже важливий лист везу. Я й так забарився…

- Їдь, Грицю, - відьма ніжно провела по плечу коханого. – Знаю, що інакше ти не можеш. Їдь, твоя місія важлива…

Характерник узяв дівчину за підборіддя, зазирнув в очі – і потонув. Ні, ні, зараз не можна. Є зобов’язання, є козацьке братство, яке не можна підводити. Дарина тепер його і буде його назавжди. Кохання не завадить справі. Він не надто повірив у пекельну сутність отця Ксандра. Швидше за все, старий звабник просто хотів красуню, за яку нікому заступитись, зґвалтувати. Дурні люди завжди трапляються, можуть і в святі отці затесатись. Дара просто перелякалася, тонка в неї натура, от і надумалось, що той – злий чародій. Та добре, що вдалось вивезти її звідти. Знайде старий звабник собі нову грайку. Втім, з ним слід, звісно, розібратися, нема чого дівчат псувати. Головне зараз, до Дара в безпеці, тут він її не шукатиме. Коли б і схотів – не знайде.