Глава 10. 18-те століття. Не віддавай.

- Убий Прокуду! – Очі Одарки мерехтіли у світлі зірок.

- Святого отця?

- Злого чаклуна! Грице, ти не віриш мені? – у розпачі красуня заламувала руки.

- Вірю, вірю… Але не можна ж так… Без суду… Він же ще нічого не вчинив такого, за що б потребував страти…

- А мене можна було тягти на вогнище?.. Без суду?..

- Ох, Даро!.. Як же все складно…

- Грице…

- Я відвезу тебе… Далеко відвезу… Прокуда не дістане!

-  Поки він знає, що я ходжу по цій землі, він не залишить мене у спокої.

- Він не знайде тебе!

- Знайде… Йому потрібна моя сила.

- Я зможу захистити тебе, люба!

- Грице…

Та козак вже закрив їй рота палким цілунком.

- Моя… Єдина… Нікому не віддам…

- Не віддавай…

*       *       *

Світанок назрівав, проникаючи першим сонячним промінням крізь мереживо листя і лоскочучи обличчя. Дівчина прокинулась в обіймах характерника, потягнулася солодко спросоння.

- Це – найкраща ніч у моєму житті!

- В моєму теж, - відгукнувся Гриць.

- І що далі? – відьма підвелась на руці, вдивляючись своїми неймовірними очиськами в лице коханця.

- Тепер ти – моя!

- І що це означає?

- Козакам не рекомендується одружуватись. Але така доля. Коли б не стрів тебе, мабуть, так і вікував би одинаком у козацькій громаді, не знаючи кохання, а відаючи лише дружбу побратимів. Тепер усе змінилося. Хай ми не вінчані, та перед Богом та перед людьми ти відтепер – моя дружина кохана, єдина, безцінна. Трава шовкова поєднала нас. Дуби та берези були свідками нашої єдності. Небо та земля стануть запорукою нашого кохання. Зорі освітили нашу постіль. Свіжий вітер освятив наш союз…

Дара опустила голову на плече козака, мрійливо споглядаючи легкі ранкові хмарки, що струменіли у височині.

- Я бачу два шляхи перед нами, - мовила задумливо.

- Які ж?

- Вбий Прокуду – і все складеться гладко. Ми будемо разом і ми будемо щасливі. Побудуємо хатку коло ставочка, народимо трійко діток… Бачу рожеві та бордові мальви коло тину… Якщо ж не послухаєш мене, - дівчина здригнулася, - то буде біда.

- Ні, любко моя, - Гриць огладив чорняве волосся коханки. – Є й третій шлях. Я відвезу тебе на хутір, до моєї матері…

- Ні-ні! – підскочила Дара. – Тільки не туди! Бо поляжуть кістьми і мати твоя, і сестри! А я не хочу для тебе такого лиха!

Козак спохмурнів.

- Добре. Не на хутір. Відвезу ще далі, туди, де Прокуда тебе ніколи не знайде.

- Знайде, - зітхнула дівчина і увіткнулась носиком у м’язисті груди характерника.

- Не бійся, любко моя. Розберусь я з твоїм ворогом. Розберусь, як годиться, із розслідуванням та судом. Тільки сперш маю доставити листа… Не можу пояснити тобі, та це – занадто важливо. Не можу я підвести побратимів і отамана свого. Тебе відвезу далеко, до одного селища, що живе відлюдкувато, будеш чекати на мене у повній безпеці. Лише відьомську натуру свою не виказуй. Краще, щоб ніхто не знав правду про тебе, добре?

- Проти долі не попреш… Чекатиму, Грице… - І відьмочка потягнулася за черговим цілунком. – Хай і коротким буде наше щастя, та я пізнаю його повністю, вип’ю кожну краплиночку… Хай буде так!..

*       *       *

Як і обіцяв, Григорій Сірко відвіз Одарку до одинокого поселення, жителів якого добре знав, бо не раз зупинявся у них під час подорожей. Зустріли його радо, незважаючи на вечір, вийшли усі зі своїх охайних біленьких хатинок, вкритих очеретом, на майдан. Зацікавлено оглядали незнайомку, яку привіз характерник.

- Добридень, люди добрі! – приклавши долоню до грудей, привітався козак.

- Добридень! Бувай здоровий! Здорово, козаче! Наше вітання! – залунало у відповідь. – З чим пожалував? Чи Бог привів до нашого порогу?

- Бог привів, - підтвердив Гриць. – І не одного. Це – Одарка, дружина моя перед Богом і людьми! Я маю їхати далі у важливій справі, а любу жінку хочу залишити із вами на деякий час, добрі люди! Чи не знайдеться порожнього будинку для доброї справи?

Наперед виступив літній чоловік із довгою сивою бородою.

- Чом не знайдеться? Ми тебе, Грице, знаємо давно і приймаємо завжди хлібом і сіллю. Тож і дружину твою приймемо. Є на околиці хатина, в якій вже три роки ніхто не живе. Прибратися треба лиш – і можна заселятись. Та можете, взагалі, залишитись у нас назавжди.

- Назавжди я не можу, - хитнув головою козак. – Січ на мене має надію, побратимів не підведу. А дружина моя нехай живе з вами. Я приїздити буду, як тільки зможу.

- Так, то й так, - кивнув староста. – Скажу своїм, хай допоможуть прибратись у тій хатині та поділяться необхідним для проживання. А на сьогоднішню ніч милості прошу до моєї оселі. Буде вам із молодою дружиною, козаче, і чиста постіль, і ситна вечеря.