Глава 9. Нащадок Сірка.

- Ти мені і потрібен, Григорію!

Не знаю, нащо я знадобився незнайомцю, та гнів переповнював мене, і я боявся втратити самоконтроль та випустити вовка. Я ще ж не знаю досконало свої здібності, і чи не зможе звір вирватись у час, коли місяць не в повні? Мені ще вивчати і вивчати себе!

- Стій! – залізні пальці чоловіка ще дужче стиснули моє плече. – Я потрібен тобі, нащадок Сірка!

Я крутонув плечем, щоб вирватись, і кинувши:

- А пішли ви всі лісом!.. – вискочив з будівлі.

Не знаю, яким чином, та незнайомець раптом опинився переді мною, спокійний і незворушний. В мою долоню лягла чорна із золотом візитка, яку я машинально сунув до кишені і поспішив зникнути.

- Ти сам прийдеш до мене, характернику!.. – долинуло з-за спини.

Подалі… Подалі від людей… Якщо хтось побачить, як я обертаюсь, то життя моє завершиться на лабораторному столі! Та мене на клітини розберуть!

Заспокоїтись вдалось лише зачинивши двері своєї квартири. На вовка я не обернувся. Це радує. І все ж слід бути дуже обережним, щоб не видати свою нову натуру…

І ось тут яскравими видіннями нахлинули спогади про незнайомця, з яким зіштовхнувся у дверях Школи Бойового Гопака. І його слова!

Чужинець сказав, що шукав саме мене. І знав моє ім’я – Григорій. І ще натякнув, що я – нащадок легендарного кошового отамана Запорізької Січі Івана Сірка… І навздогін назвав мене характерником…

А ще незнайомець був певен, що я сам до нього прийду. Навіщо?

За відповідями. Принаймні, я вже зараз прагну дізнатися, що він знає про мене, звідки він це знає і нащо я йому здався, бо ніхто не являється по твою душу просто так, без задньої лихої думки.

Але я не прийду.

Намацав у кишені візитку, чорну із золотом. Козацький хрест і надпис “Спецзагін” та номер телефону, а зі зворотнього боку – сріблястий вовкулака, підперезаний золотим поясом, як на символі ССО, тобто Сил Спеціальних Операцій ЗСУ. Тільки замість «Іду на ви» було написано «На віки».

І все ж краще затаїтися. Хто знає, що у голові у незнайомця? Стати піддослідним кроликом, тобто, вовчиком бажання ніякого. До Школи більше не піду, нема чого мені там робити, коли не знаю ще своєї сили і одразу викликаю (та вже викликав!) підозру. Тим паче, мене Степанич вигнав, отже, те, що я більш не з’явлюся, не буде видаватись дивним. Потеревенять та й забудуть, закручені новими подіями.

А от із незнайомцем, який всучив візитку, справа гірша. Він про мене багато чого відає, я про нього – нічогісінько. Якщо розшукав мене у Школі Бойового Гопака, то дізнатись адресу та де я навчаюсь не буде для нього складним. Виїхати з міста? Розчинитись на просторах України? Зараз, коли до отримання диплому залишилось три кроки? І п’ять років навчання коту під хвіст? Не піде. Якщо знов набридатиме – ламатиму дурня. Нічого не знаю, нічого не розумію і нічого не бажаю знати.

Прийнявши рішення, я вдарився у навчання. Та, звісно, не зміг не потягнутись до інтернету, щоб дізнатись більше про згаданих незнайомцем Івана Сірка та характерників.

І багато цікавого вдалось розкопати! Прізвище моє - Сірко, та я ніколи навіть не пов’язував себе з родом відомого отамана, але тепер маю визнати, що це цілком вірогідно.

Можна сказати, що кошовий Іван Сірко є найвідомішим в історії України характерником. Характерник – від слова «хара», енергія життя, якою вправно володіли деякі козаки. «ник» - означає «той, хто володіє, охороняє» Характерники – носії давніх сакральних знань, володарі таємних сил. У численних розповідях вони не боялися ні кулі, ні шаблі, наводили мару на ворогів, лікували рани, мало не з мертвих піднімали побратимів, оберталися при потребі на вовків чи хортів (а в давні часи назви «вовк» і «хорт» означали одне й те саме, бо собаки, зрештою, і пішли від лісових хижаків вовків).

У знаменитого отамана було два сина і дві доньки, тож рід його розповсюдився. На сьогодні, виявляється, нараховують в Україні більш, ніж тисячу двісті осіб із прізвищем Сірко. І це означає, що кожен з них може бути нащадком характерника. О, якщо це – правда (а така кількість свідчень не може не нести під собою реальної основи), то кров Сірка могла й справді дійти, хоч і в розбавленому вигляді, до наших часів. І проявитись при певних обставинах у мені!

Ця думка просто заворожувала і я продовжив знайомство з легендами та стародавніми документами, які відкривали переді мною життя відомого отамана. І було це цікавіше за художній роман!

Народився Іван із зубами і, коли жителі селища вимагати полишити немовля життя через те, що він – потенційних чаклун, батько виніс маля на раду зі словами: «Цими зубами мій син Іван буде гризти ворогів Христових!» Ріс хлопчик хворобливим і слабким, та діти боялися з ним товаришувати. А сили його прокинулись після однієї події, коли він мало не загинув у лісі, стикнувшись із вовчицею. Повернувся до села з вовченям, якого вигодував, виростив, як вірного друга. Звісно, через це ще більш його стали цуратися. Попросився до козаків, які зупинялись у селі. Посміялися над худорлявим підлітком, мов, коли зможеш пройти усі пороги Дніпра – тоді приймемо тебе на Січі. Повернулися козаки на Хортицю – а там їх вже очікує мовчазний підліток з ручним вовком. На Січі Іванові довелось опанувати важку науку виживання, оволодіти секретними техніками бою. А опісля пройти низку складних випробувань, під час яких не раз опинявся на межі життя і смерті, через що його сили та здібності змогли повністю розкритися.