Глава 9. Нащадок Сірка.

- Ти мені і потрібен, Григорію!

Не знаю, нащо я знадобився незнайомцю, та гнів переповнював мене, і я боявся втратити самоконтроль та випустити вовка. Я ще ж не знаю досконало свої здібності, і чи не зможе звір вирватись у час, коли місяць не в повні? Мені ще вивчати і вивчати себе!

- Стій! – залізні пальці чоловіка ще дужче стиснули моє плече. – Я потрібен тобі, нащадок Сірка!

Я крутонув плечем, щоб вирватись, і кинувши:

- А пішли ви всі лісом!.. – вискочив з будівлі.

Не знаю, яким чином, та незнайомець раптом опинився переді мною, спокійний і незворушний. В мою долоню лягла чорна із золотом візитка, яку я машинально сунув до кишені і поспішив зникнути.

- Ти сам прийдеш до мене, характернику!.. – долинуло з-за спини.

Подалі… Подалі від людей… Якщо хтось побачить, як я обертаюсь, то життя моє завершиться на лабораторному столі! Та мене на клітини розберуть!

Заспокоїтись вдалось лише зачинивши двері своєї квартири. На вовка я не обернувся. Це радує. І все ж слід бути дуже обережним, щоб не видати свою нову натуру…

І ось тут яскравими видіннями нахлинули спогади про незнайомця, з яким зіштовхнувся у дверях Школи Бойового Гопака. І його слова!

Чужинець сказав, що шукав саме мене. І знав моє ім’я – Григорій. І ще натякнув, що я – нащадок легендарного кошового отамана Запорізької Січі Івана Сірка… І навздогін назвав мене характерником…

А ще незнайомець був певен, що я сам до нього прийду. Навіщо?

За відповідями. Принаймні, я вже зараз прагну дізнатися, що він знає про мене, звідки він це знає і нащо я йому здався, бо ніхто не являється по твою душу просто так, без задньої лихої думки.

Але я не прийду.

Намацав у кишені візитку, чорну із золотом. Козацький хрест і надпис “Спецзагін” та номер телефону, а зі зворотнього боку – сріблястий вовкулака, підперезаний золотим поясом, як на символі ССО, тобто Сил Спеціальних Операцій ЗСУ. Тільки замість «Іду на ви» було написано «На віки».

І все ж краще затаїтися. Хто знає, що у голові у незнайомця? Стати піддослідним кроликом, тобто, вовчиком бажання ніякого. До Школи більше не піду, нема чого мені там робити, коли не знаю ще своєї сили і одразу викликаю (та вже викликав!) підозру. Тим паче, мене Степанич вигнав, отже, те, що я більш не з’явлюся, не буде видаватись дивним. Потеревенять та й забудуть, закручені новими подіями.

А от із незнайомцем, який всучив візитку, справа гірша. Він про мене багато чого відає, я про нього – нічогісінько. Якщо розшукав мене у Школі Бойового Гопака, то дізнатись адресу та де я навчаюсь не буде для нього складним. Виїхати з міста? Розчинитись на просторах України? Зараз, коли до отримання диплому залишилось три кроки? І п’ять років навчання коту під хвіст? Не піде. Якщо знов набридатиме – ламатиму дурня. Нічого не знаю, нічого не розумію і нічого не бажаю знати.

Прийнявши рішення, я вдарився у навчання. Та, звісно, не зміг не потягнутись до інтернету, щоб дізнатись більше про згаданих незнайомцем Івана Сірка та характерників.