Глава 8. Життя після оберту. 2.

*       *       *

Я повернувся з Карпат до своєї невеличкої квартирки у центрі міста. Наступна ніч знову була спокійна, підтверджуючи думку, що бігати у вовчій шкурі мені доведеться лише три ночі на місяць. Трохи заспокоївшись, я почимчикував до університету. Бо, вовкулака ти чи не вовкулака, а освіту отримати треба, хоч я і не впевнений, що працюватиму за спеціальністю. Чи зможу стати хірургом? Я навіть не знаю, як мій вовк реагуватиме на рани та кров! Що, як це його збуджуватиме і спонукатиме вирватись на волю?

Досі я сподівався поєднати своє життя з Бойовим Гопаком, та, коли не увійшов до «золотої десятки», зневірився і втратив надію.

А втім… Треба навідатись до Школи. Якраз повинні повернутися Степанич з хлопцями. Можливо, тепер, коли я відчуваю у собі нові сили, для мене знайдеться місце у команді?

З такими думками увечері я вирушив за звичним маршрутом, куди десять років проходив тричі на тиждень. Заняття вже розпочалися. З боку тренувальної зали чулися хуки і вигуки.

Переодягнувшись, пішов до гурту, по дорозі відмітивши, що одвірки якось «понижчали».

Кілька пар молоді проводили тренувальні бої посеред зали, а «золота десятка» на чолі зі Степаничем кучкувалася коло вікна, голосно розмовляючи та жестикулюючи. Гучний регіт час від часу пролітав під стелею. Видно, багато приємних спогадів залишили у хлопців карпатські канікули.

- Привіт! Як відпочили? – наблизився я до гурту.

Розмова стихла, на мене перевели здивовані очі.

- Гришко? – схилив набік голову Матвій Білий. – Ти неначе… підріс чи що?

- На стероїди підсів? – глузливий голос Санька примусив перевести на нього погляд. – Та не думай, що від цієї гидоти сили добавиться!

Санько підняв свій дебелий кулак, щоб штовхнути мене. Напевно, шуткуючи. Та вовк усередині прокинувся раніше, ніж я встиг зреагувати. Мої м’язи послухалися звіра, який відчув небезпеку, у результаті чого колишній товариш перелетів через усю залу, врізався спиною у стіну і безсило сповз по ній.

- Ти що?! Здурів зовсім…

З ніздрі юнака на підлогу стікала кров’яна юшка, і я не знав, що й сказати.

Та тут почувся гнівний голос нашого тренера.

- Зовсім дах поїхав?! Ти добре знаєш перше правило, Григорію! Ми усі – брати, а на брата руку не підіймають! Коли не хочеш дотримуватись козацького кодексу, то тобі не місце серед нас! Гадаєш, стероїдами накачався і тепер можеш силою хвалитися? Нам на змагання незабаром їхати, а ти хочеш товариша скалічити, щоб тебе взяли замість нього? Не буде такого! Геть звідси! Щоб я тебе більше у Школі не бачив!

Я хотів спочатку сказати, що Санько перший почав. Що я не бажав йому зашкодити. Що…

Та вказівний палець Степанича, спрямований на двері, примусив мене замовкнути. Так, то й так. Ноги моєї більш у Школі не буде! Хоч на серці і защемило боляче, бо Бойовий Гопак – значна частина мого життя. Як же я без цього?

Та образа погнала мене до роздягалки, де я підхопив свої речі і рішуче, навіть не озираючись, рушив до виходу. А у дверях налетів на чоловіка, що якраз заходив.

Неначе на кам’яну гору наскочив.

Незнайомець не видавався надто рослим чи накачаним, та було щось у ньому… Обличчя немов не тутешнє, коротка сива борода обіймала міцну нижню щелепу. Також сріблилися сивиною скроні, при тому, що останнє волосся, охайно зачесане назад, було каштанове. Очі сірі, проникливі. І одягнутий у звичайний спортивний костюм та кросівки-адідаси. Та щось вибивало б його навіть з багатотисячного натовпу. Тільки задуматись над цим я не встиг. Незнайомець ухопив мене, мов кліщами, за плече пальцями і мовив прямо в обличчя:

- Ти мені й потрібен!