Глава 8. Життя після оберту.

Завтра порадувало. Цієї ночі я не обертався вовком і відчував себе по пробудженню значно певніше, ніж учора. Мізки начебто стали на місце, і я зміг проаналізувати ситуацію.

 Що ми маємо? Перше, що я повинен зараз прийняти – це те, що став вовкулакою. Враховуючи велику кількість фільмів про перевертнів, можна вивести, що подібні метаморфози мають місце. Чому так трапилось? Це вже інше питання. Запитати батьків не маю змоги, вони загинули в аварії, ще коли я під стіл пішки ходив. Інших родичів теж не залишилося. Лише десь у селі дідів дім, що перейшов до мене у спадок. До речі, якраз він мені зараз і знадобиться.

Судячи з усього, вовком я бігатиму три ночі на місяць – час, коли місяць у повні. І це радує. Якось можна на три дні випасти з реального світу, щоб ні в кого не викликати підозри. Їхатиму на село, дідів дім майже коло лісу. Років десять там не бував, та, гадаю, стіни й дах залишились. А що мені ще треба? Ніч пробігав, день проспав.

Радує, що, на відміну від більшості містичних фільмів, де оборот проходить із виламуванням кісток, вивертанням навиворіт і дикими болями, після чого нещасні втрачають здоровий глузд і здатні загризти найближчих, якщо їх не прикують заздалегідь товстезними цепами, у мене все минає безболісно і майже непомітно. Я ніби засинаю на певний час, а прокидаюсь вже іншою істотою. Також радує, що повністю зберігаю пам’ять і усвідомлення. Зараз я до хвилини можу відновити у спогадах все, що трапилось за ті три доби. Мало того, я бачу все яскравими образами! Правда, для цього мені доводиться пірнути глибше у підсвідомість і потурбувати вовка.

Звір усередині зараз ніби задрімав. Але, коли я прислухаюсь, він ніби висовує невидиме вухо, дозволяючи почути те, що відбувається вдалині. А коли щось мене зацікавить – помічаю, як вовк втягує чутливими ніздрями повітря і за запахами може багато чого розповісти. Я відчуваю свого вовка, як доброго друга, що турботливо обіймає мене. Зсередини. Дивні відчуття, але приємні.

Радують і інші бонуси. Рани, отримані у бійці з лісовим хижаком, швидко затягнулися, перетворились у шрами і зараз їх вже майже не помітно. Кров по жилах тече швидше, я навіть відчуваю її рух. А у м’язах грає невидима сила. Мені навіть здається, що я… підріс. І одяг мені став тіснуватим. Та то вже реально фантастика.

Загалом, жити можна. Хоча й не так, як раніше. Цікаво, я один такий у світі чи, може, чимало вовкулаків пристосувалися до нових часів і живуть, не видаючи своєї суті? Не знаю, не знаю…

І ще мене цікавить, чому вовчий ген проявився саме зараз? Через стрес? Я втратив контроль над своїми почуттями, дав їм волю – і випустив назовні звіра? Коли б не це, я, можливо, прожив би звичайне життя середньостатистичного чоловіка і ніколи навіть не здогадався, що в моїх жилах тече кров перевертня?

Та що зараз думати про те, що могло і чого не могло бути? Це сталося і слід прийняти дійсність та навчитися жити у новій реальності.

*       *       *

Я повернувся з Карпат до своєї невеличкої квартирки у центрі міста. Наступна ніч знову була спокійна, підтверджуючи думку, що бігати у вовчій шкурі мені доведеться лише три ночі на місяць. Трохи заспокоївшись, я почимчикував до університету. Бо, вовкулака ти чи не вовкулака, а освіту отримати треба, хоч я і не впевнений, що працюватиму за спеціальністю. Чи зможу стати хірургом? Я навіть не знаю, як мій вовк реагуватиме на рани та кров! Що, як це його збуджуватиме і спонукатиме вирватись на волю?

Досі я сподівався поєднати своє життя з Бойовим Гопаком, та, коли не увійшов до «золотої десятки», зневірився і втратив надію.

А втім… Треба навідатись до Школи. Якраз повинні повернутися Степанич з хлопцями. Можливо, тепер, коли я відчуваю у собі нові сили, для мене знайдеться місце у команді?

З такими думками увечері я вирушив за звичним маршрутом, куди десять років проходив тричі на тиждень. Заняття вже розпочалися. З боку тренувальної зали чулися хуки і вигуки.

Переодягнувшись, пішов до гурту, по дорозі відмітивши, що одвірки якось «понижчали».

Кілька пар молоді проводили тренувальні бої посеред зали, а «золота десятка» на чолі зі Степаничем кучкувалася коло вікна, голосно розмовляючи та жестикулюючи. Гучний регіт час від часу пролітав під стелею. Видно, багато приємних спогадів залишили у хлопців карпатські канікули.

- Привіт! Як відпочили? – наблизився я до гурту.

Розмова стихла, на мене перевели здивовані очі.

- Гришко? – схилив голову набік Матвій Білий. – Ти неначе… підріс чи що?

- На стероїди підсів? – глузливий голос Санька примусив перевести на нього погляд. – Та не думай, що від цієї гидоти сили добавиться!

Санько підняв свій дебелий кулак, щоб штовхнути мене. Напевно, шуткуючи. Та вовк усередині прокинувся раніше, ніж я встиг зреагувати. Мої м’язи послухалися звіра, який відчув небезпеку, у результаті чого колишній товариш перелетів через усю залу, врізався спиною у стіну і безсило сповз по ній.

- Ти що?! Здурів зовсім…

З ніздрі юнака на підлогу стікала кров’яна юшка, і я не знав, що й сказати.

Та тут почувся гнівний голос нашого тренера.

- Зовсім дах поїхав?! Ти добре знаєш перше правило, Григорію! Ми усі – брати, а на брата руку не підіймають! Коли не хочеш дотримуватись козацького кодексу, то тобі не місце серед нас! Гадаєш, стероїдами накачався і тепер можеш силою хвалитися? Нам на змагання незабаром їхати, а ти хочеш товариша скалічити, щоб тебе взяли замість нього? Не буде такого! Геть звідси! Щоб я тебе більше у Школі не бачив!