Глава 7. 18-те століття. Характерник і відьма. 4.

Дара задумливо покопирсала прутиком у вогнищі. Гриць її не підганяв. Думу думав.

Нарешті красуня знов заговорила, дивлячись кудись поперед себе і ніби не бачачи лісу темного, а поринувши у власні спогади.

- Я, як і мати моя покійна, віру нову прийняла, хоч і старих богів не цураюся. Ми, справжні відьми, носії знань сокровенних, родовід від самої Мокоші ведемо. Так як і ви, характерники, від Даждьбога, бога-перевертня, що дарував вам магію. Скажи, - зирнула допитливо, - ти ж, як і старий бог, на вовка обертаєшся?

Гриць хитнув невдоволено головою, що відьма дізналась його секрет, та врешті кивнув:

- І все ти знаєш…

- Я чую. І ми з тобою, хоч і різну силу в собі несемо, та уся вона – від давніх богів, і цим ми схожі!

- Хай так, - кивнув козак, те, що казала відьма не суперечило сакральним знанням, що передавалися від старих характерників молодим. – Та церкву нащо ж спалила?

- А тебе як називати, характернику? – питанням на питання відповіла дівчина.

- Грицем зви.

- Ясно, - усміхнулася. – Дітей з роду перевертнів, що несуть у собі кров Даждьбога, часто так і називають. Вовк – грізний, гррр!

- Не думав про це. Та не уникай питання, Даро!

- Я вже сказала, що віру нову прийняла. Старі боги колись ходили по цій землі, несли знання і допомагали. Та згодом сталося щось таке, через що вони перестали відвідувати своїх дітей. Може, загинули, може, заснули, може, забули дорогу… Хто знає? Тож, коли не маємо від них помочі, то слід шукати нових богів. Поки у нашому селі головував у церкві отець Пилип, все добре було. Він, як міг, пастві допомагав. А коли переставився… Прийшов на його місце так званий отець Ксандр. Та тільки він до нової віри ніякого відношення не має! Велика вийшла підстава! Не священник він…

- А хто ж?

- Прокуда!  Чаклун сили неміряної! Недобрий, лихий! Такий і з  нечистою силою знається, і мертвих з могил може викликати. Тільки не оживуть вони людьми, кістьми піднімуться, служити господарю будуть!

- А ти звідки знаєш?

- Та чую я! З лихими намірами прийшов Прокуда на нашу землю! Тільки ніхто й не підозрює нічого! Перед людьми двійко-трійко дрібних чудес показав, іменем нового бога прикрився, а насправді зло плекає!

- А ти до цього яким боком, Даро? Трималася б подалі…

- Силу він у мені відчув, тільки-но побачив. І захотів цю силу забрати. Мене підкорити, щоб служила йому. Задумав душі мене позбавити! Тільки й врятувала мене блискавка, що підпалила церкву…

Гриць помовчав трохи, роздумуючи, потім виніс вердикт:

- Біда. – Помовчав ще трохи і запитав: - І що з Прокудою сталося?

- А що з ним станеться, - махнула рукою Дара. – Його так просто не знищити. Чаклуну такої сили слід голову відтяти, руки-ноги теж, розвезти частини тіла на усі сторони світу та у землю глибоко закопати, осиновим хрестом кожне з поховань замкнути, щоб докупи не сповзся! Уяви, як Прокуда збісився, коли жертва від нього втекла? Та далеко втекти не вдалося. Лишень речі зібрала, сумку на плече закинула – а бігти нікуди. Отець, щоб його, Ксандр вже оклигав, люд підняв, на мене нацькував. Вила наставили, до стовпа прикрутили. Добре, що мотузки вмію пом’якшувати. Вирвалась, босоніж по стерні бігла, у темних хащах сподівалась схоронитися. Та навряд чи встигла б. А тут ти… Такий… шляхетний…

Розмова сама собою стихла. Повечерявши, козак дістав приторочену до сідла ковдру, хотів для дівчини простелити, сам і на сирій землі не раз ночував, звиклий. Але вона забрала з його рук і сама простелила рядно під дубом. А потім легенько так штовхнула козака у груди, що той і сів. А потім…

Потім було те, що вже давно марилось Грицеві. І м’які соковиті губи, і податливе тіло, що тулилося до нього, і ахи-охи. І все так, ніби на небесах вони, у колисці із хмар, так, що не зупинили б їх ні всесвітній потоп, ні навала татаро-монгольської орди.

А опісля розпашіла гаряча Дара вимовила одне:

- Убий Прокуду!