Глава 7. 18-те століття. Характерник і відьма. 3.

*       *       *

Непродумано вчинив. Що тепер з цією відьмою робити?

Гриць зупинив коня на галявині, бо слід вже потурбуватись про ночівлю. Дівчину спустив на землю, вона озиралася сторожко, але не тікала. А козак, що не з одного бою вийшов переможцем, зараз не знав, як почати розмову. Як з’ясувати, що вона за птиця, і чи правдиві усі ті звинувачення, що висовували проти неї селяни?

Так, насупившись, почав збирати хмиз, мовчки розпалив вогнище, поставив над ним казанок, в який набрав води з найближчого струмка, кинув жменю дрібно нарізаного сушеного м’яса. У мандрівці – саме те. Зараз ситний дух попливе лісом. Посьорбати гарячого варива із куснем сірого хліба, вмостити під деревом приторочену до сідла ковдру і заснути сном немовляти, споглядаючи яскраві літні зорі, що вже починають виднітись на небі. Так ні. Тепер думай, що з відьмою робити…

А вона й не тікала, немов не боялася, що козак зчинить суд, який пообіцяв селянам. Натомість, пройшлася краєм галявини, не заходячи до лісу, зібрала якихось трав, кинула у казанок і такий запах пішов…

Краще б втекла. Менше мороки.

Гриць всівся коло вогнища, нарізав великим ножом хліба. Простягнув кусень дівчині, що спокійно вмостилася поруч. І, нарешті, зважився  запитати.

- Як тебе звуть?

- Одарка, - жваво відгукнулась красуня, голос у неї був низький, трохи гортанний, такий, що дрож пробігла по хребту. – Але ти можеш звати просто Дарою.

- Дара-а… - Гриць ніби смакував на язиці ім’я дівчини. – І ти, Даро, справді вчинила усі ті пакості, в яких тебе люд звинувачує?

Запитав, а сам вже розумів ясно, як білий день, що, хай навіть красуня зараз зізнається в усіх смертних гріхах і візьме на себе усі біди, що спіткали цей край за  останні двадцять років, він не підніме на неї шаблю. Просто відпустить. Відвезе куди подалі – і відпустить. А там вже її справа, як вона далі поведеться.

- Чи ти людей не знаєш? – блимнула на козака темними очиськами відьма. – Сам же теж силу маєш, я ж бачу!

- Моя сила – на добро, - заперечив чоловік. – Коли вже бачиш мене наскрізь, то розумієш це. Я – характерник, землю рідну захищаю, люд невинний…

- Де ти бачив люд невинний? – хмикнула Дара. – Тридцять років мати моя, і останні п’ять років я сама, породіль від гарячки рятувала, немовлят обмивала, усілякі хвороби з людей виганяла, скотину лікувала, погоду передбачала, мисливців на добре полювання замовляла… А-а-а… Та мало чого? А тепер вони ладні усіх собак на мене повісити!

- Може, воно й так, - не зміг заперечити Гриць, бо в житті усякого надивився. – Але чому стверджують, що ти церкву спалила?

- Спалила, - зізналась Дара, і козак спохмурнів.

- Як же так?..

- Так само, як і стовп, на якому мене хотіли життя позбавити! – підвищила голос красуня.

- І гріха не побоялася?! Святе ж місце!

- Святе, - кивнула. – Бо звели дерев’яний храм на місці колишнього капища. Та осквернили його. А я від скверни очистила! Та й не мала я вибору, - зітхнула і посміхнулась лукаво. – Інакше б не сиділа зараз коло такого файного парубка.

- Що ти хочеш цим сказати?

- Життя своє рятувала, і не тільки життя…