Глава 7. 18-те століття. Характерник і відьма. 2.

Тільки зараз Гриць помітив селян, що гнали незнайомку. Одні вже наблизились і зупинилися, не наважуючи забрати дівку з-під носа незнайомого шляхетного козака на дорогому коні та з кривою домахою на поясі. Домаха – шабля, виготовлена з найкращої дамаської сталі, з позолоченою гардою та в’юнким орнаментом, що біг по піхвах. Та й одяг вказував на те, що козак не простий.  Інші ще добігали. І було того народу багатенько, мабуть, усе село кинулось навздогін за біглою відьмою.

Що ж вона натворила?

Мужики стискали в руках вила чи коси, жінки в основному погрожували качалками для тіста, хоча в деяких виднілися і прості кухонні ножі.

- Відьму на вогнище! Відьму на вогнище! – мов бджолиний рій гудів натовп.

- Віддай відьму, пане, - виступив наперед один з мужиків, косий на одне око, з лисиною на півголови. – Ми її мирно спалимо і усім буде добре.

- Що-о… вона наробила? – голос Гриця зривався від хвилювання, хоч раніше за собою він такої напасті не помічав.

- Молоко забрала у старої корови… тьху ти!.. у корови старої Горпини!

- На чоловіка мого навела нестоячку!

- У коваля здоровий пес іздох! Ясно, що її рук справа!

Люди викрикували одне поперед одного якість нісенітниці і Гриць не міг у голову взяти, нащо гордовита красуня оті всі пакості робила? Та й сама відьма, здвигнувши одним плечем, глузливо хмикнула, не зводячи очей з козака.

- Вона церкву спалила! – стукнув об землю держаком вил косий мужик.

А це вже було серйозно.

- Церкву спалила! Святу церкву спалила! – загомонів люд, підозріло озираючись.

- Віддай відьму, пане! - ще на крок підступив косий. – Дозволь правосуддю здійснитися!..

Гриць перевів погляд на дівчину. А та продовжувала пропалювати його своїми нереальними очиськами.

Церкву спалила? Як могла святого торкнутися? Має бути покарана. В Європі, чув, відьом пачками палять, вогнища від землі до неба палають заради очищення душі. Та у нас не так. Та й відьми, зазвичай, не злі. Шептухи, повитухи, ворожки, знахарки… Нащо їх чіпати, коли зла не творять? Але спалити церкву – то злочин. Відьму слід покарати. А Грицеві не варто й турбуватись, самому нічого не доведеться робити, просто відійди з дороги, селяни самі усе зроблять. Он на краю села, що видніється вдалині, вже й хмиз навколо стовпа накладений. Усе готове до страти.

- Віддай відьму! Віддай відьму! – знов загули селяни, бачачи, що козак коливається. – Відьму на вогнище!

Сковтнув, стряхнув головою і… Несподівано навіть для себе самого підхопив одним рухом красуню, всадив перед собою у сідло.

- Відьму! Відьму віддай! – вигуки посилились до гнівного крику.

- Сам її покараю! – пришпорив коня і, не озираючись на приголомшений натовп, поскакав геть.

Гриць і сам не розумів, чому так вчинив. Та не міг віддати дівчину на поталу розпаленому натовпу. Якщо й справді винна, судитиме, винесе вирок і сам стане катом для грішної відьми. Та краще хай його вірна шабля позбавить її життя за мить, ніж смерть на вогнищі! Страшнішої та болючішої кари годі й вигадати!

І, ніби підтверджуючи вину відьми, майже безхмарне небо осяяла блискавка і одразу ж загримів, оглушуючи, грім. Тільки-но він стихнув, як крики жаху позаду примусили козака озирнутись.

Блискавка втрапила в стовп, обкладений хмизом, що приготували для відьми. Небесний вогонь охопив його вмить, і полум’я піднялося, неначе прагнучи повернутись у небо. Видовище було приголомшуюче. Цього просто не могло бути! Невже помста відьми?

А принадлива красуня, що сиділа перед Грицем у сідлі, навіть не озирнулася…