Глава 7. 18-те століття. Характерник і відьма.

Гриць Сірко поспішав. Лист від отамана Костя слід було відвезти гетьману Мазепі швидко, таємно і без проблем. І хто міг краще справитись з такою важливою справою, як не він, нащадок знаменитого Івана Сірка, теж характерник, чарівник, перевертень, який, у разі нещастя із конем, і на чотирьох вовчих доставить важливе послання.

Та поки що козак із задоволенням скакав на своєму конику, втішаючись доброю погодою, тихим вечором та негаданим відпочинком. Відпочинком, бо мандрувати він полюбляв. Милуватися розквітом природи, слухати спів пташок, що метушилися між дерев, вдихати цей неймовірний запах. Запах прим’ятої трави, свіжості та життя.

Та його безтурботний настрій було зіпсовано в одну мить, коли хтозна й звідки під копита коня впало дівчисько.

Гриць ледве встиг натягнути повід, примусивши вороного піднятися на задні ноги і невдоволено заіржати.  Коли копита опустилися на сиру землю, незнайома самовбивця вже стояла коло стремені, ціла та неушкоджена, і впивалась у козака непорушним поглядом.

Сірко одразу звернув увагу на ці очі, навіть слова, якими збирався вилаяти незнайомку, застрягли у горлі. Не чорні, а темні, мов грозові хмари, райдужки мінились, пливли, жили власним життям, і від цього кров у жилах починала прискорюватись, у скронях почувся стукіт, немов дятел видовбував собі дупло, і долоні спітніли.

Здивувавшись такій реакції, Гриць придивився до дівчини. Не юнка, в її віці дехто вже пару малят няньчить. Але вродлива. Українські дівчата часто відзначаються красою, та саме вона приковувала погляд так, що й не відірвати. Щось у ній було потойбічне, нереальне. Темне густе волосся, що розтріпалось від бігу, обличчя трикутничком, високі гоструваті вилиці, покусані соковиті губи, які вже хотілося спробувати на смак. Ні, ці всі принади можна знайти мало не в кожної української красуні. Та в цій кралі було щось таке…

Сила – зрозумів Гриць. Таємнича незнайомка, попри свою тендітну фігуру, пашіла силою. Вона дивилась прямо в очі, не кліпаючи і не схиляючи голови. І вона не боялася.  І Сірко зрозумів – відьма. Не сільська знахарка, не віщунка, а справжня, та, що володіє древніми знаннями і має незвичайні здібності. Іншої природи, ніж характерники.

Хоч воїн і не зустрічався досі зі справжніми відьмами, та зрозумів завдяки почуттям, що вона викликала, її породу. І тіло його напружилось, мов перед небезпекою, неначе перед ним стояла отруйна змія чи ведмідь, що прокинувся серед зими, не знає, куди себе подіти і легко може задрати зустрічного...

Відьми – вони усякі бувають. Може трапитись така, що сили злі на добрий люд направляє, мор насилає, нещастя та біди закликає, з нечистою силою знається. Так казали старі козаки. А доля характерника - боронити народ від усілякого зла.

Та, дивлячись у грозові очі, Гриць ніяк не міг примусити себе думати про відьму, як про зло. На якомусь іншому рівні почуттів він вже цілував та пестив гнучке тіло, єднався душею. Не бачив нічого, окрім її неймовірних очей.

І лише чужий окрик трохи привів козака до тями.

- Віддай відьму!!!

Тільки зараз Гриць помітив селян, що гнали незнайомку. Одні вже наблизились і зупинилися, не наважуючи забрати дівку з-під носа незнайомого шляхетного козака на дорогому коні та з кривою домахою на поясі. Домаха – шабля, виготовлена з найкращої дамаської сталі, з позолоченою гардою та в’юнким орнаментом, що біг по піхвах. Та й одяг вказував на те, що козак не простий.  Інші ще добігали. І було того народу багатенько, мабуть, усе село кинулось навздогін за біглою відьмою.

Що ж вона натворила?

Мужики стискали в руках вила чи коси, жінки в основному погрожували качалками для тіста, хоча в деяких виднілися і прості кухонні ножі.

- Відьму на вогнище! Відьму на вогнище! – мов бджолиний рій гудів натовп.

- Віддай відьму, пане, - виступив наперед один з мужиків, косий на одне око, з лисиною на півголови. – Ми її мирно спалимо і усім буде добре.

- Що-о… вона наробила? – голос Гриця зривався від хвилювання, хоч раніше за собою він такої напасті не помічав.

- Молоко забрала у старої корови… тьху ти!.. у корови старої Горпини!

- На чоловіка мого навела нестоячку!

- У коваля здоровий пес іздох! Ясно, що її рук справа!

Люди викрикували одне поперед одного якість нісенітниці і Гриць не міг у голову взяти, нащо гордовита красуня оті всі пакості робила? Та й сама відьма, здвигнувши одним плечем, глузливо хмикнула, не зводячи очей з козака.

- Вона церкву спалила! – стукнув об землю держаком вил косий мужик.

А це вже було серйозно.

- Церкву спалила! Святу церкву спалила! – загомонів люд, підозріло озираючись.

- Віддай відьму, пане! - ще на крок підступив косий. – Дозволь правосуддю здійснитися!..

Гриць перевів погляд на дівчину. А та продовжувала пропалювати його своїми нереальними очиськами.

Церкву спалила? Як могла святого торкнутися? Має бути покарана. В Європі, чув, відьом пачками палять, вогнища від землі до неба палають заради очищення душі. Та у нас не так. Та й відьми, зазвичай, не злі. Шептухи, повитухи, ворожки, знахарки… Нащо їх чіпати, коли зла не творять? Але спалити церкву – то злочин. Відьму слід покарати. А Грицеві не варто й турбуватись, самому нічого не доведеться робити, просто відійди з дороги, селяни самі усе зроблять. Он на краю села, що видніється вдалині, вже й хмиз навколо стовпа накладений. Усе готове до страти.