Глава 7. 18-те століття. Характерник і відьма.

Гриць Сірко поспішав. Лист від отамана Костя слід було відвезти гетьману Мазепі швидко, таємно і без проблем. І хто міг краще справитись з такою важливою справою, як не він, нащадок знаменитого Івана Сірка, теж характерник, чарівник, перевертень, який, у разі нещастя із конем, і на чотирьох вовчих доставить важливе послання?

Та поки що козак із задоволенням скакав на своєму конику, втішаючись доброю погодою, тихим вечором та негаданим відпочинком. Відпочинком, бо мандрувати він полюбляв. Милуватися розквітом природи, слухати спів пташок, що метушилися між дерев, вдихати цей неймовірний запах. Запах прим’ятої трави, свіжості та життя.

Та його безтурботний настрій було зіпсовано в одну мить, коли хтозна й звідки під копита коня впало дівчисько.

Гриць ледве встиг натягнути повід, примусивши вороного піднятися на задні ноги і невдоволено заіржати.  Коли копита опустилися на сиру землю, незнайома самовбивця вже стояла коло стремені, ціла та неушкоджена, і впивалась у козака непорушним поглядом.

Сірко одразу звернув увагу на ці очі, навіть слова, якими збирався вилаяти незнайомку, застрягли у горлі. Не чорні, а темні, мов грозові хмари, райдужки мінились, пливли, жили власним життям, і від цього кров у жилах починала прискорюватись, у скронях почувся стукіт, немов дятел видовбував собі дупло, і долоні спітніли.

Здивувавшись такій реакції, Гриць придивився до дівчини. Не юнка, в її віці дехто вже пару малят няньчить. Але вродлива. Українські дівчата часто відзначаються красою, та саме вона приковувала погляд так, що й не відірвати. Щось у ній було потойбічне, нереальне. Темне густе волосся, що розтріпалось від бігу, обличчя трикутничком, високі гоструваті вилиці, покусані соковиті губи, які вже хотілося спробувати на смак. Ні, ці всі принади можна знайти мало не в кожної української красуні. Та в цій кралі було щось таке…

Сила – зрозумів Гриць. Таємнича незнайомка, попри свою тендітну фігуру, пашіла силою. Вона дивилась прямо в очі, не кліпаючи і не схиляючи голови. І вона не боялася.  І Сірко зрозумів – відьма. Не сільська знахарка, не віщунка, а справжня, та, що володіє древніми знаннями і має незвичайні здібності. Іншої природи, ніж характерники.

Хоч воїн і не зустрічався досі зі справжніми відьмами, та зрозумів завдяки почуттям, що вона викликала, її породу. І тіло його напружилось, мов перед небезпекою, неначе перед ним стояла отруйна змія чи ведмідь, що прокинувся серед зими, не знає, куди себе подіти і легко може задрати зустрічного...

Відьми – вони усякі бувають. Може трапитись така, що сили злі на добрий люд направляє, мор насилає, нещастя та біди закликає, з нечистою силою знається. Так казали старі козаки. А доля характерника - боронити народ від усілякого зла.

Та, дивлячись у грозові очі, Гриць ніяк не міг примусити себе думати про відьму, як про зло. На якомусь іншому рівні почуттів він вже цілував та пестив гнучке тіло, єднався душею. Не бачив нічого, окрім її неймовірних очей.

І лише чужий окрик трохи привів козака до тями.

- Віддай відьму!!!