Глава 6. Він не прийшов!

Він не прийшов! ЗМІ та соцсіті, як і передбачала лікарка, рясніли оповідями про врятовану дівчину, що загубилася на гірському курорті. Називалося моє ім’я та прізвище, вказувалось, з якого я міста, і де знаходжусь на лікуванні. Не знайти мене міг лише зовсім сліпий та глухий! Або той, хто й не збирався шукати...

Тільки для мене, видно, та ніч була, як одкровення. Вона подарувала мені такі яскраві відчуття, такі палкі почуття, яких я не знала досі і могла ніколи не пізнати. А для Аву це виявилось незначним епізодом, про який і згадувати не варто. Коли б інакше, він би вже був поруч.

Краще б і не було нічого, бо як мені тепер без цього існувати? Після лісового німого на інших чоловіків і дивитись не можу. Все не те… Не те…

І доведеться з цим жити. Вірніше, вчитись жити заново.

Я провела в лікарні три тижні, і щоразу, лишень рипали двері, серце моє стискалося від надії. Марної надії. Він так і не прийшов.

Потім ще три тижні вдома, аж поки зняли гіпс. Вже й справжня весна за вікном, а я й досі немічна. А потім більше місяця – реабілітація. За довгий час нерухомості м’язи заслабли, кістки застигли в одному положенні. Тато возив мене на масажі та на лікувальну гімнастику, де спеціалісти розробляли мою багатостраждальну кінцівку. Добре ще, що Аву правильно склав кістку, бо наслухалась історій, як зросталося неправильно, а потім доводилось ламати і складати заново. От, знов згадую про нього. А обіцяла собі…

Звісно, хоч і не могла ходити, та часу я не гаяла, продовжувала навчання в універі, з викладачами зустрічалася через інтернет, онлайн, друзі частенько заскакували в гості.

А коли набридали заняття, пускалася у подорож по безкраїх океанах інтернету в пошуках інформації про вовкулаків в Україні. Виявляється, я досі нічого не знала про перевертнів! Інформація, яка нас не стосується, проходить повз. Але варто зацікавитись…

Виявляється, що люди-вовки – не міф! Ще Геродот, вельми поважна і шанована людина, давньогрецький історик та географ, писав, що біля верхів’я Дніпра, Прип’яті та Південного Бугу жили племена неврів. Сусіди вважали їх чаклунами і стверджували, що хоча б на кілька днів на рік вони обертаються вовками! А коли траплялася сувора зима і не вистачало харчів, то й зимували вовчою зграєю, бо так було легше вижити і вполювати здобич. Спочатку жили вони на лівобережжі Дніпра, та через поширення змій перейшли на правий берег незадовго до походу Дарія у Скіфію. І скіфи, і елліни добре знали неврів.

Невір – означає людину, яка ні у що не вірить. Або людину, в яку неможливо повірити?

І на сьогодні ще існує село Невір в Любешківському районі Волинської області, відоме воно ще з п’ятого століття до нашої ери, бо розташоване було на межі дулібів, деревлян та дреговичів. Та й по світу подібна назва зустрічається, навіть  у Франції. Для багатьох племен у різних частинах земної кулі вовк – тотем, предок.

І чого варті перекази про київських князів, що ночами вовком рискали? Про козаків-характерників? Та й пластуни, мабуть, недарма часто називали себе «вовками», як-от «Карпатські пластуни». То чому я намагаюсь запевнити себе, що чоловік, який примусив переродитися моє серце, не вовкулака?