Глава 6. Він не прийшов!

Він не прийшов! ЗМІ та соцмережі, як і передбачала лікарка, рясніли оповідями про врятовану дівчину, що загубилася на гірському курорті. Називалося моє ім’я та прізвище, вказувалось, з якого я міста, і де знаходжусь на лікуванні. Не знайти мене міг лише зовсім сліпий та глухий! Або той, хто й не збирався шукати...

Тільки для мене, видно, та ніч була, як одкровення. Вона подарувала мені такі яскраві відчуття, такі палкі почуття, яких я не знала досі і могла ніколи не пізнати. А для Аву це виявилось незначним епізодом, про який і згадувати не варто. Коли б інакше, він би вже був поруч.

Краще б і не було нічого, бо як мені тепер без цього існувати? Після лісового німого на інших чоловіків і дивитись не можу. Все не те… Не те…

І доведеться з цим жити. Вірніше, вчитись жити заново.

Я провела в лікарні три тижні, і щоразу, лишень рипали двері, серце моє стискалося від надії. Марної надії. Він так і не прийшов.

Потім ще три тижні вдома, аж поки зняли гіпс. Вже й справжня весна за вікном, а я й досі немічна. А потім більше місяця – реабілітація. За довгий час нерухомості м’язи заслабли, кістки застигли в одному положенні. Тато возив мене на масажі та на лікувальну гімнастику, де спеціалісти розробляли мою багатостраждальну кінцівку. Добре ще, що Аву правильно склав кістку, бо наслухалась історій, як зросталося неправильно, а потім доводилось ламати і складати заново. От, знов згадую про нього. А обіцяла собі…

Звісно, хоч і не могла ходити, та часу я не гаяла, продовжувала навчання в універі, з викладачами зустрічалася через інтернет, онлайн, друзі частенько заскакували в гості.

А коли набридали заняття, пускалася у подорож по безкраїх океанах інтернету в пошуках інформації про вовкулаків в Україні. Виявляється, я досі нічого не знала про перевертнів! Інформація, яка нас не стосується, проходить повз. Але варто зацікавитись…

Виявляється, що люди-вовки – не міф! Ще Геродот, вельми поважна і шанована людина, давньогрецький історик та географ, писав, що біля верхів’я Дніпра, Прип’яті та Південного Бугу жили племена неврів. Сусіди вважали їх чаклунами і стверджували, що хоча б на кілька днів на рік вони обертаються вовками! А коли траплялася сувора зима і не вистачало харчів, то й зимували вовчою зграєю, бо так було легше вижити і вполювати здобич. Спочатку жили вони на лівобережжі Дніпра, та через поширення змій перейшли на правий берег незадовго до походу Дарія у Скіфію. І скіфи, і елліни добре знали неврів.

Невір – означає людину, яка ні у що не вірить. Або людину, в яку неможливо повірити?

І на сьогодні ще існує село Невір в Любешківському районі Волинської області, відоме воно ще з п’ятого століття до нашої ери, бо розташоване було на межі дулібів, деревлян та дреговичів. Та й по світу подібна назва зустрічається, навіть  у Франції. Для багатьох племен у різних частинах земної кулі вовк – тотем, предок.

І чого варті перекази про київських князів, що ночами вовком рискали? Про козаків-характерників? Та й пластуни, мабуть, недарма часто називали себе «вовками», як-от «Карпатські пластуни». То чому я намагаюсь запевнити себе, що чоловік, який примусив переродитися моє серце, не вовкулака?

*       *       *

Бажання повернутися до Карпат, розшукати мисливський будиночок зародилося десь усередині і не слухало ніяких доводів розуму. Кого я хочу там знайти? Таємничого перевертня? Але він, коли я запитала, чи проживає у тій хатині, хитав головою. Та й звірині шкури стверджували, що це звичайний мисливський будиночок. То не місце для вовкулаки.

І, взагалі, де живуть перевертні? Вічні мандрівники? Відлюдники? Чи, може, вони мешкають поруч із нами, вправно маскуючись під звичайних людей? Я, мабуть, ніколи цього не дізнаюсь. Якимось дивом опинився Аву поблизу, коли я потребувала допомоги, затримався заради мене, і почимчикував далі, по своїх, вовчих, справах. Звісно, я не знайду його. Але дерев’яна хатинка серед лісу на одному зі схилів Карпат – єдина ниточка, що зв’язує мене з таємничим. І думка про подорож продовжувала жити увесь час, поки я хворіла, і потім, поки «розходжувала» ногу. Та навіть коли я почала потроху рухатись без допомоги костиля чи палички, здійснити задумане не змогла. Я й так пропустила половину іспитів та заліків, слід негайно надолужувати, щоб не відстати від групи. І я з головою поринула в студентське неспокійне життя.

Та все, раніше чи пізніше, завершується. От і завершилась літня сесія, я добре склала усі іспити та успішно захистила курсову роботу.

Все! Вільна! Вільна аж до початку осені!

Завершення курсу з групою відмічали у ресторані поблизу універу. Весело, галасливо, як тільки може ще не обтяжена роботою та життєвими клопотами молодь. Раніше я просто обожнювала вечірки, тусовки та нічні клуби. Тепер мене друзі не впізнавали.

- Даринко! Дариночко! – поруч плюхнулась давня подружка Ксюша, розпашіла та захекана після запальних танців. – Як же сумно, що ти й досі не можеш танцювати! Ти ж – найкраща танцівниця серед нас! Нам тебе не вистачає!

Ксюша наповнила келих собі і мені.

З двох боків до нас підсіли приятелі, Рома та Віталик. Віталик, кремезний юнак з дебелими біцепсами давно підбивав клинці до мене. Роман зустрічався із Ксюшею.

- За свободу! – підняли чарки однокурсники.