Глава 5. Злам мозку. 3.

*       *       *

Збудив мене гуркіт у двері. Вирвав з тягучого виру сновидінь.

Я встав, похитуючись та струсюючи головою, щоб мізки стали на місце, і зрозуміти, де я і хто я.

Відчинивши двері, побачив сердиту фізіономію господаря моїх, так би мовити, «апартаментів».

- А-а, - скривився той, - все зрозуміло… Пробухав увесь тиждень, студентику. А я думаю, що таке, що не можу до тебе додзвонитися. Так, слухай сюди. Оплачений час закінчується. Отже, ти або доплачуй, або завтра до десятої години маєш вибратись.

- Виберусь, не турбуйтесь, - я зачинив двері прямо перед носом господаря.

Ноги підкосилися, і сів просто на підлогу. Не диво. Від мисливського будиночка і до самого селища мчав, не зупиняючись і не жаліючи лап. Якраз встиг під ранок. До свого сарайчика не добіг сотню метрів, останній шлях подолав вже у людському вигляді, голяка по снігу. Добре, хоч ніхто не бачив. Одягнувся швиденько, розшукав мобильник, а той за три дні без підзарядки «помер». Вискочив на дорогу, зупинив водія, що віз продукти до готелю, з його телефону викликав рятувальників. Голос ледве прорізався, та все ж зміг якось пояснити, кого і де мають врятувати.

Потім повернувся до сарайчика, впав на ліжко і заснув раніш, ніж вухо торкнулося подушки. Спав, поки цей дов… добрий господар не збудив, хай йому гречка.

Якраз підзарядився мій мобильник. Принаймні достатньо, щоб глянути новини. І одразу натрапив на повідомлення про Дарину Віщак, яку сьогодні знайшли на лісистому схилі у мисливському будиночку місцеві рятувальники. Дівчину доставили до лікарні, де вона отримала необхідну допомогу. Зараз життю Дарини ніщо не загрожує.

З фотографії на мене дивилось знайоме обличчя, зморена, схудла, але посміхається. А її очі немов видивляються когось у натовпі… Мене…

Не дури, Григорію. Що б ти не відчував до цієї дівчини, ти не будеш псувати їй життя! То все вовчі гормони. А я – людина. Ти, вовче, прагнеш, щоб була вона в безпеці, щоб жила у спокої, щоб знайшла у житті щастя? Я теж цього хочу. І найкращим для Дарини буде забути усе, що сталося, і більш ніколи не зустрічати мене на своєму шляху.

Усередині щось стиснуло боляче, наче заперечуючи рішенню. Та рішення моє було категоричним. Я й сам не знаю тепер, як далі жити. Чи з настанням вечора знов перетворюсь на дикого звіра? Чи буде так щоночі? Тоді мені один шлях – вертатись до мисливського будиночку і жити самітником.

А коли прийдуть мисливці, то зжерти їх – посміхнувся сам собі і пішов на кухню варити каву.

Що б там не було, як би не склалася моя доля, а сьогодні я не буду думати про лихе. Нема про кого турбуватись, Дарина у безпеці. Отже, можна просто розслабитись, відпочити, прийняти душ, поблукати у соцмережах.

Про те, ким я став, як так трапилось, і як жити далі - подумаю завтра.

Завтра… Завтра… Усе завтра.