Глава 5. Злам мозку. 2.

Звір сумнівів не мав. Він мав боронити людську самку і зберегти їй життя. І не просто через милосердя та співчуття. Її запах з першої миті бентежив чутливі ніздрі, лоскотав кожну клітину тіла, огортав впевненістю і силою. Її запах кричав: твоя! Одна. Єдина. Найдорожча у світі. І хоч кістьми лягай, а її вбережи.

Бій з лісовим сіромахою був коротким і жорстоким. Суперник не витримав натиску, відбивався, звісно, наніс мені кілька рваних ран, подрав вухо, та, ледве вирвавшись, рвонув у хащу зализувати власні рани. А я повернувся до Неї. Єдиної. І одразу зрозумів, що Вона поранена, щось із ногою, йти не може. А ще замерзає… Але мене не злякалася, звісно, відчула єдність, бо її неможливо не відчути.

Тепер у мене одна мета: не дати померти тій, що дорожча за життя. І перш за все маю Її зігріти. Впав безсило поруч, притулився здоровим боком. Я – гарячий, піді мною сніг тане. Вона – холодна, та одразу потягнулася до тепла, притиснулась. І стало так… правильно.

Ні, неправильно. Мороз усе міцнішає і я не зможу Її вберегти від його безжальних пазурів. Від будь-якого звіра лісового, від нечистої сили захистив би, а від морозу – ні. Мав би можливість, шкуру власну зняв би, аби Її огорнути, та й це не допоможе. Відлежався трохи – вставай, сіроманцю. Що хочеш роби, а Її збережи.

І побіг, довірившись внутрішній чуйці. Ноги привели до людського житла, порожнього мисливського будиночку. Тривожив запах пороху та вогню, та я розумів, що мисливців тут не було більш, як місяць. І я можу привести Її сюди.

Привести? Моя кровиночка не могла й ворухнутися! Довелось тягнути її, ухопивши зубами за куртку, впираючись усіма чотирма ногами, угору по схилу. Вона, безцінна моя, попри біль допомагала. Та все ж дорога зайняла чортову купу часу. Підчепивши кігтями, відчинив розбовтані двері, дотяг свою коштовність до лежанки, що неприємно тхнула старими звіриними шкурами. Вона сама якось примудрилася забратися на лежанку, зітхнула з полегшенням, зіщулилась.

Тут затишніше, ніж надворі. І сніг не падає на хутро. Та для Неї, з її ніжним тілом, однаково холодно. І я вмостився поруч із єдиною, моєю, тією, що одна й назавжди, віддаючи Їй власне тепло. Рани, отримані у бійці з чужим вовком, боліли і починали чесатися. Та все це неважливо. Мої проблеми – не Її проблеми, а от Її проблеми – мої.

Прокинувся людиною, лежу голий коло найкращої у світі білому дівчини, та відчуваю себе, як у воду вкинутий. У голові паморочиться, думки розпливаються, рухатись по-людськи не виходить. А як зрозумів, що й слова мовити не здатен, ще більше засмутився. Як же спілкуватися?

Розумію, що обертався вовком. Не розумію, як це могло трапитись. До біса увесь світогляд, що формувався двадцять чотири з гаком роки! Втім, проаналізувати ситуацію не вдається, зосередитись не можу, раз за разом напливають вовчі емоції. І головна з них – Дарина. Так врятована дівчина назвалася. Хоча я пам’ятаю, що інше в неї ім’я… Пам’ятаю? Як я можу пам’ятати? Я вперше бачу її! Присягнути  можу, що ніколи ми з нею не зустрічалися. Що-що, а зорова пам’ять у мене на рівні. Та серце вовка немов рідну її відчуває, глузд втрачає, коли їй загрожує небезпека, на все готове заради її щастя.

Як міг, доглядав. Кістку на місце поставив, лубок наклав. Піч топив. Знайшов у хатинці деякі трави, крупи, мабуть, мисливці залишили на всяк випадок, як це прийнято. Поїв мою любу, годував. А тільки-но місяць викотився на небосхил – знов вовком став, гайнув у ліси, зайця вполював, до хатини приніс і знов під бік до Єдиної.

Так і наступний день минув, а уночі… Не знаю, як… Не знаю, чому… Не знаю, що мені тепер робити… Тільки-но повернув людську подобу… Ще не надто себе контролював… І тут – вона! Ніжна, трепетна, мінлива… Сама потягнулася, а я не зміг зупинити… Все сталося. Яскраве, немов феєрверки на День міста. Солодке, мов хмаринка цукрової вати в руках у малюка. Терпке, бо десь на периферії свідомості теплилась думка, що не можна так з нею. Але ж вона сама… Сама хотіла цього… І вовче серце билося в унісон з її швидким полум’яним сердечком.

А коли все закінчилось і Дарина заснула світлим сном втомленої сексом жінки, я залишив її.

Я ж добре відчував хворобливий жар у тендітному тілі, чув слабкі хрипи у легенях, бачив, як шарілися щоки, як розширювались зіниці, коли часом ворухне травмованою ногою. Я робив все, що міг, але чудово розумів, що в цих умовах лихоманка з часом посилиться.

Чи на своїх двох, чи на чотирьох вовчих, та маю добиратися до людей за допомогою.