Глава 5. Злам мозку.

Раз за разом перебирав я у голові спогади, неначе низав дорогоцінне намисто. День за днем, спогад за спогадом. Мав це робити, щоб залишитись при глузді. Я, майже випускник медичного університету, майбутній хірург, відвічний насмішник і затятий реаліст, отримав злам мозку. Фігурально, звісно. Усі мої погляди, переконання, вірування, увесь світогляд виявились розтрощеними і знищеними. Натомість з руїн випливав зовсім інший світ…

Та давайте з початку.

А почалася передісторія сьогоднішніх подій ще десять років тому, коли я, чотирнадцятирічний худорлявий підліток, якого частенько побивали усі, хто був сильнішим, вирішив податися до місцевої школи Бойового Гопака. Думка була непогана, хоч особливої мускулатури я й не здобув, видно натура така, сухорлява та жилава, та вже через пару років мене перестали зачіпати, боялися. Інші аспекти мого хлоп’ячого життя також зазнали значних змін. Адепти бойових мистецтв не тиняються нічними вулицями у пошуках пригод, не палять, не відвідують п’яні вечірки, не бавляться навіть травкою, не те, щоб чимось серйознішим. Гопак – це не просто ритуальний танок воїнів, присвячений Світлу, Вогню і Сонцю. А Бойовий Гопак – не лише квінтесенція бойового досвіду козацького роду, а й філософія, спосіб життя, не лише фізичний розвиток, а й розумовий та духовний у цілковитій гармонії, вміння контролювати не лише власні дії, а й емоції та думки. Коли б не це – не знаю, де б зараз був…

Бойовими мистецтвами я займався цілих десять років, змінився, виріс, але особливо між іншими послідовниками козацької науки так і не виділився. Завершилось усе для мене зовсім невесело. Керівник наш, Степанич, якраз набирав з адептів групу для переходу на професійні рейки, поїздок за кордон, участі у найголовніших турнірах. Я щиро сподівався, я вірив, що увійду в «золоту десятку». Якраз до кінця підходило навчання у вузі, на мене чекала довга нудна інтернатура десь на периферії, під керівництвом якогось сільського самодура, якому насміхатися над інтернами – найкраща грайка, і це мене не надто спонукало. Та й шість років навчання довели, що, попри те, що маю до лікування хист, як твердили викладачі, особливого бажання працювати усе життя у лікарні не маю. Присвятити життя бойовим мистецтвам – зовсім інша річ.

Усі мої плани зламав список, вивішений у тренувальній залі. Мене в нім не було! А Степанич, побачивши, у якому я стані, лише потріпав по плечу, заспокійливо мовивши:

- Не журися. Малий ти ще, Гришо.

- Малий?! – скипів я. – Мені двадцять чотири! Санькові, он, двадцять три, а Матвію Білому так і зовсім – двадцять, але їх ви взяли!

- Так поглянь, які у них біцепси! Видні парубки. А ти… У тебе, сподіваюсь, все ще попереду.

І звучало це зовсім не певно.

А незабаром Степанич повіз «золоту десятку» до Карпат, щоб відпочити на свіжому повітрі та набратись енергії перед першою поїздкою за кордон, перед першим серйозним турніром. А я залишився на узбіччі життя.

Збісило? Збісило. Попри усі техніки самоконтролю та самовдосконалення. До того збісило, що забрав усі збереження, купив квиток і вирушив слідом. На що сподівався? Що хтось із групи зламає ногу, спускаючись з гори і виникне потреба його швидко замінити? А тут і я підвернусь під руку. Не гоже сподіватися на чуже горе, та, видно, недостатньо ще духовним став я за десять років зайнять. Поїхав. Зупинився не в дорогому готелі, зняв у місцевого селянина сарайчик. Своїм на очі не потрапляв, вичікував, як то кажуть, у моря погоди. Гнів застеляв думки, чотири дні так промикався,  з горя навіть напився у місцевому генделику, а далі трапилось те, що трапилось.

Повертався напідпитку вже поночі, ноги запліталися, впав у сніг… А встав уже вовком-сіроманцем. М’язи аж дзвеніли від сили, що у них грала. Здавалося, що усе мені по плечу. Що усі мені мають покоритися.

Отут і знадобилась козацька наука. Якось склав себе докупи, узяв у залізний кулак і примусив бігти до лісу, від людей подалі, бо нічим добрим це б не завершилось. Свідомість мутна була, все норовила зісковзнути до звіриних інстинктів, та втримав. Біг та й біг собі, поки не почув розпачливий дівочий крик.

Звір сумнівів не мав. Він мав боронити людську самку і зберегти їй життя. І не просто через милосердя та співчуття. Її запах з першої миті бентежив чутливі ніздрі, лоскотав кожну клітину тіла, огортав впевненістю і силою. Її запах кричав: твоя! Одна. Єдина. Найдорожча у світі. І хоч кістьми лягай, а її вбережи.

Бій з лісовим сіромахою був коротким і жорстоким. Суперник не витримав натиску, відбивався, звісно, наніс мені кілька рваних ран, подрав вухо, та, ледве вирвавшись, рвонув у хащу зализувати власні рани. А я повернувся до Неї. Єдиної. І одразу зрозумів, що Вона поранена, щось із ногою, йти не може. А ще замерзає… Але мене не злякалася, звісно, відчула єдність, бо її неможливо не відчути.

Тепер у мене одна мета: не дати померти тій, що дорожча за життя. І перш за все маю Її зігріти. Впав безсило поруч, притулився здоровим боком. Я – гарячий, піді мною сніг тане. Вона – холодна, та одразу потягнулася до тепла, притиснулась. І стало так… правильно.

Ні, неправильно. Мороз усе міцнішає і я не зможу Її вберегти від його безжальних пазурів. Від будь-якого звіра лісового, від нечистої сили захистив би, а від морозу – ні. Мав би можливість, шкуру власну зняв би, аби Її огорнути, та й це не допоможе. Відлежався трохи – вставай, сіроманцю. Що хочеш роби, а Її збережи.

І побіг, довірившись внутрішній чуйці. Ноги привели до людського житла, порожнього мисливського будиночку. Тривожив запах пороху та вогню, та я розумів, що мисливців тут не було більш, як місяць. І я можу привести Її сюди.