Глава 4. Вірю в його очі! 3.

Час минав, а таємничий молодик не повертався. І моя надія танула, мов квітневий сніг. Я ніколи в житті не відчувала себе такою самотньою. Я ніколи в житті нікого так не чекала. Я ніколи в житті не турбувалася за когось іншого.

Аву не міг мене залишити, отже, з ним щось трапилось. А я безсила. Не можу допомогти ні йому, ні собі. І це безсилля бісило над усе.

А ще цей холод, що потроху посилювався. Нікому було затопити піч. Нікому було піднести кухоль з гіркуватими ліками. Нікому прикласти до лоба долоню, щоб перевірити температуру.

Відчай затопив мене повністю. Я вкрилася з головою шкурами і дрижала, мов лист осики на вітрі, коли знадвору почулися галас, гуркіт і двері, нарешті, рипнули.

Щастя пропалило мене яскравим спалахом, та загасло так само швидко, коли я розгледіла прибульців.  На моє розчарування, це був не німий Аву.

Це були рятувальники. Два чоловіка та жінка середніх років у теплому одязі. У жінки в руках аптечка. От і завершились мої біди. Тепер ні вовки моїм м’ясцем не поласують, ні морози не вб’ють, ні гарячка не задавить. Радіти слід, а я заплакала.

- Ось вона, травмована дівчина! Ми знайшли її! – заговорив радо один з чоловіків у рацію.

Мене обступили, втішаючи:

- Не плач, красуне, усе буде добре. Все уже добре!

Нічого ви не розумієте…

Жінка-лікар швидко оглянула мою ногу, оцінила стан.

- Хтось вправно із твоєю ногою попрацював, кістка складена правильно, зафіксована, запалення є, але невелике. Також починається запалення легень, та все виправно. Жити будеш! Тільки більш не вирушай на одинці у гори, добре? Перекладайте дівчину на носилки, будемо повертатися.

Стрибати треба на одній нозі, що мене заберуть до пристойної лікарні, поставлять на ноги за допомогою сучасних ліків, що я знов побачу маму й тата, що зустрінусь із подругами, що продовжиться моє веселе, безтурботне життя. А мене неначе підмінили.

- Стійте! Стійте! Десь тут повинен бути юнак, що мене врятував! Я не можу… Не можу залишити його, не подякувати…

А в голові аж паморочилось від думки, що більш ніколи не побачу лісового перевертня чи хто там він такий. Ні, тільки не це!

- Нікого ми не зустрічали… - завів волинку один з рятівників.

Та його перебив другий:

- Так то, мабуть, той хлопець, що зателефонував до нас, повідомив про травмовану дівчину у мисливському будиночку!

- Зателефонував?.. – розгублено повторила я, бо добре пам’ятала, що Аву й слова не міг вимовити. – А… який був голос?

-  Чоловічий, молодий. Важко зрозуміти було, немов який дефект мовлення… Так на нього не чекай. Якщо він до нас дзвонив, то тільки з селища. В таку далечінь зв’язок не дістає. Отже, тут його немає.

- А ви його знаєте? Напевно, він – лісник!

- Ні, точно, ні, - похитав головою рятувальник. – Я нашого лісника добре знаю, йому за шістдесят і голос зовсім не такий.

- То хто ж мене врятував?!

- Якийсь зайда, мандрівник чи самітник.

- Але ж… Я не можу просто так піти! – крикнула у розпачі, забувши про хворе горло, закашлялась.

- Дорогенька, - жінка лікар узяла мене за руку, - ми маємо негайно відвезти тебе до лікарні, поки стан не погіршився. І той юнак хотів саме цього, для того й добрався до селища, щоб зателефонувати до рятувальної служби. Тож час повертатись до цивілізації…

- Але як я його знайду, коли він не лісник і ніхто його не знає?!

- Тобі і не треба шукати того юнака, - заспокійливий голос лікарки лився, мов колискова. – Він розуміє, що тебе заберуть, що відправлять до лікарні. Якщо ти йому потрібна – сам знайде.

- Він мого прізвища не знає…

- Та про твій чарівний порятунок зараз трубити будуть усі ЗМІ, усі соцсіті. Не розшукати в наш час людину, якщо є таке бажання, просто нереально. Чого стоїте, Остапе й Михайло? Беріть дівчину, перекладайте на носилки і несіть до всюдиходу. Час повертатися.