Глава 4. Вірю в його очі! 2.

Не знаю, як я і заснула. Тулилася до теплого боку тварини, обіймала його, як попередні дві ночі, бо піч затухала і ставало дедалі холодніше. Десь під ранок прокинулась, бо хатинка вичахла і холод почав вишукувати шпарини, щоб обійняти, мов небажаний коханець. Натягла по вуха шкуру, яка висохла за день від тепла печі і вже не віддавала вологою. Притулилась міцніш до вовчого тіла. Не могла втриматись, гладила й гладила долонею густе хутро, бо було це так приємно…

І раптом хутро десь поділося, а моя рука торкнулася голого людського тіла.

Якщо досі й мала якісь сумніви, то вони розвіялись повністю. На моїх очах… Хай не на очах, а під моєю рукою звір перетворився на людину!

Звісно, фільми дивилася, книжки читала, та стати живим свідком…

На диво, я не злякалася, продовжувала погладжувати чоловіка, що мирно спав поруч. Аж поки міцні пальці не стиснулись на моєму зап’ясті.

Аву повернув голову і дивився на мене з осудом. Спочатку з осудом, мов, нащо бентежиш, якщо однаково нічого не буде? А чому не буде? Думки мої випарувались від жару, що розливався по тілі, і я сама потягнулась до його губ…

Ніхто й ніколи ще не був зі мною таким ніжним, таким обережним. Я навіть травмовану ногу майже не відчувала. Мов уві сні, солодкому тремтливому сні, що ось-ось зірветься і розтане з ранковим туманом. Купалася у м’ятній ваті відчуттів, пірнала у вирву з головою, тонула у забутті… Ніколи не уявляла, що можна бути такою… цільною, такою… природньою, такою… щасливою.

Щастя, зупинись! А воно все не зупинялося і не зупинялося, обплутувало рожевим мохером, проникало у саме серце, прив’язувало назавжди, пришивало циганською голкою по живому, щоб і сама вже нікуди не рипалась. Ось воно, твоє щастя! Бери, хапай, тримай! Дякуй Всесвіту, що не обійшло повз!

І я брала, хапала обома руками, тримала з усіх сил. Моє. Моє! Нікому не віддам!

Згадалося, що саме сьогодні у мене день народження. Зробила сама собі подарунок. Та який!

 А потім не вчулась, як заснула, втомлена й розніжена.

Проснулася від холоду, що забирався під шкуру. Гарячого чоловічого тіла поруч не було. Втім, вовчого також. А я вже звикла прокидатися, притискаючись до нього. Тепер так порожньо, холодно і… страшно. Хоч і не в дикому лісі, а у людському житлі, але без Аву стало незатишно.

У голові замиготіли стидні спогади. Так справді щось було, чи привиділось? Може, то лише сон? Чи знов почала марити через жар? Та ні, було, все було! Найкраще у твоєму житті!

Прийми, Дарино, це як дійсність.

Але тоді слід прийняти і те, що вовк перекинувся на людину? Що Аву – вовкулака? Стряхнула головою.

То де ж він?

І чого я турбуюсь? Мабуть, по дрова пішов, треба ж піч топити. Він же мені, як нянька… Скоро прийде.

Коли чекаєш, час розтягується, мов гумка. До того ж, під рукою нема годинника, і не знаєш, скільки ж секунд, хвилин чи годин пролинуло насправді. А ще ці думки, думки…

Мені здається, що часу минуло доволі, щоб назбирати хмизу. Але Аву не повертається. Ні він, ні вовк. Не міг же він мене покинути? Одну, в холодній хатинці, на вірну загибель… Та ще й після того, що між нами сталося.

Ні, не міг, не міг! Що завгодно кажіть – не міг! Чомусь вірю йому, вірю в його очі… Нащо було мене лікувати, щоб потім залишити на погибель?