Глава 3. Незнайомець.

І не снилося нічого. Попри біль у зламаній нозі я пригрілася, загорнувшись у старі шкури і притулившись до вовчого боку. Холод потроху виходив з тіла, змінившись поколюванням в оживаючих м’язах. Зморений виснажений організм просто «вимкнувся» і «увімкнувся» лише тоді, коли блякле ще по-зимовому сонце зазирнуло у маленьке віконечко мисливського будиночка, загубленого у дрімучих лісах на схилі однієї з гір Карпат.

Світло ласкаво лоскотало повіки і можна було б подумати, що я в готелі. Але усвідомлення ситуації повернулося швидко, разом із сильним болем у нозі. Я все згадала. І, головне - безвихідь, у якій опинилася. Хоч вовк, невідомо з яких причин, притяг мене до цієї хатинки у лісі, та це – не порятунок. Рухатись я з такою травмою не в змозі, а подати вісточку людям теж не вдасться. Не вовка ж посилати?

І тут до мене дійшло, що не відчуваю я пухнастого вовчого хутра коло себе! Натомість – гаряче людське тіло.

Здригнулася і розплющила очі. Не розплющила – витріщила. Бо поруч зі мною на лежанці… Ні, навіть не так. Я обіймала, міцно притулившись, невідомого молодого чоловіка! Він спав на животі, підклавши під голову руки, тривожно здригаючись, одна нога звисала до підлоги.

Я злякано відсахнулась і застогнала від різкого болю, що прошив ногу. Цим збудила незнайомця. Він підскочив і звалився на підлогу. Піднявся, похитуючись. Голий! Очі сині та затуманені, мене мов і не бачить. Струшує головою та супить брови, начебто намагається прочистити свідомість.

Мимоволі відмічаю, яке гарне у нього тіло. Струнке, підтягнуте, на пласкому животі – пресловуті кубики, ніякого зайвого жиру, м’язи немов виточені вправним скульптором. Бездоганне тіло. Лише свіжі шрами на боку і подране вухо… Недобра думка майнула і щезла. Такі ж поранення отримав і вовк, коли відбивав мене в іншого сіроманця. Та я відмахнулася від дурних думок. Просто співпало, що в схожих місцях шрами. До того ж, відміткам на тілі незнайомця на вигляд вже місяць, а то й два. А якщо на такі дрібниці не звертати уваги – воно просто бездоганне. І… взагалі. Зрозуміла, що сама безстидно оглядаю чоловіче тіло.

Відвернулася, кинувши через плече:

- Одягнися… - І закашлялась, бо горло пекло пеком, ангіна не забарилася.

Почувши кроки, трохи обернулась, щоб можна було піддивлятись, як незнайомець вештається, похитуючись, по кімнаті. Щось у його рухах було неправильне, але я не могла зрозуміти, що саме. Він не п’яний, бо від нього не тхнуло. Може, під наркотиками? На вигляд молодий зовсім, років двадцять три – двадцять п’ять, не більше.

І, взагалі, звідкіля він узявся, коли засинала я під боком у дикого звіра?

Може, це лісник? І вовк – його вихованець? Звучало логічно. Звір домашній, приручений, вірогідно, цей чоловік знайшов його ще малим вовченям і виростив, виховав. Тому сіроманець такий добрий до людей. Розшукав мене, врятував від дикого собрата, притягнув до мисливського будиночку, заснув, виснажений та поранений. А потім прийшов господар і зайняв місце вихованця коло мене, бо… Бо більше лягти ніде, лежанка у будиночку одна.

Тільки чому голий?

Втім, по поведінці незнайомця не було видно, що він тут господар. Він ніби сам не знав, що де лежить, безсистемно блукав по кімнаті. Нарешті знайшов якусь одежину: великі, не по розміру, штани, сорочку та кожушину. Одягнувся і підійшов до лежанки. Стояв і дивився мовчки, наче сам чудувався моїй появі.

- Ти хто? – прохрипіла я, вдивляючись у чисті блакитні очі незнайомця.

Але той продовжував гру у мовчанку.

- Так хто ти?

- Аа… ву… - почулося у відповідь незрозуміле.

Чоловік знов замотав головою і, здається, дуже засмутився, що не може відповісти.

- Ти німий? Пробач, не відразу зрозуміла. Та це не біда. Дякую тобі і твоєму вовку, що врятували мене! Коли б не ви – вже замерзла б, занесена снігом, сама кучугура залишилась би до весни. Чи, швидше, порвали б на клапті дикі звірі. Твій вовк мене від іншого боронив, тому й рани на ньому…

На обличчі незнайомця відбилося повне нерозуміння моїх слів. То він, може, не лише німий, а й трохи недолугий? Тому й живе на самоті, у глухому лісі. А на вигляд такий гарний. Тільки зараз я змогла роздивитись його обличчя. Ясні блакитні очі в ореолі довгих вій, яким би люба модниця позаздрила. Світле, гарно підстрижене волосся, немов із салону, що ніяк не тулилося до обстановки навколо. Прямий красивий ніс із невеличною горбинкою. Виразні вилиці. М’які на вигляд, гарно окреслені губи, яких хотілося торкнутися…

Про що я думаю?!

- Послухай мене, добре? – звернулась я, мов до малої дитини, чиєю увагою слід заволодіти. – Мене звуть Дариною. А тебе?

- Аа… ву… - знов почулося у відповідь, і чоловік затряс у відчаї головою.

- Тихо, не нервуй. Добре, я так і зватиму тебе: Аву.

Незнайомець зітхнув і кивнув.

Я зраділа, що він мене, принаймні, чує і розуміє.

- Слухай, Аву. Я спускалася на лижах з гори і врізалась у дерево, зламала ногу, мало не загинула, - пояснювала я повільно, чітко вимовляючи слова.

У відповідь молодик кивав.

- Ти можеш якимось чином викликати рятувальників?