Глава 2. Сюр.

- А-а-а-а-а!!!

Я мимоволі заплющила очі і закрила обличчя руками, очікуючи відчути ікла на своїй шиї. Натомість почула глухий удар та гарчання.

Визирнула з-за долонь.

Клубок сплетених вовчих тіл катався навколо мене, залишаючи на білому снігу плями крові та клапті шерсті. Хтось таки почув мій крик і прийшов завадити сіроманцю повечеряти. Чи то пак, відібрати вечерю, бо сьогодні у вовчому ресторані видали лише одну порцію молодого м’ясця – дурну дівулю, що сама себе занапастила.

Бійка тривала недовго. Один з вовків заскавчав і почав відступати, раз за разом повертаючись та огризаючись. Другий проводжав його із грізним гарчанням. Ідіть, ідіть собі, сіроманці! Майнула думка, що, може, обмине мене лиха доля. Тобто, доведеться не від гострих ікол загинути, а просто банально замерзнути в снігу.

Та ні. Вовк-переможець вже біг назад, радо споглядаючи на потенційну їжу. Я одразу зрозуміла, що це не той, що прийшов спочатку. Цей був, явно, молодим, бадьорим, значно крупнішим. І шерсть його була не темно-сірою, як у першого, а світло-сірою з майже білими кінчиками. Як, знаєте, буває на штучних ялинках, коли на кожну хвоїнку наче осіла паморозь. Через це звір здавався сріблястим, майже білим. Я навіть замилувалася.

А ще його очі не виблискували хижим жовтим вогнем, як зазвичай у вовків. Колись читала, що вовченята народжуються із блакитними оченятами, і тільки згодом вони жовтіють. І дуже-дуже зрідка, але трапляється таке, що блакить зберігається на все життя. Коли вовк наблизився, я зрозуміла, що маю честь бачити цей феномен. Очі звіра відливали небесною чистотою. Коли б лише ця краса була на фотографії, або на екрані телевізора, а не переді мною. Не маю забувати, що це – хижак. Хижак, який відвоював здобич у іншого, і зараз пред’явить права на мою тушку.

Я просто оніміла від жаху та захоплення водночас. Щоправда, жаху додавали саме думки про моє непросте становище, натомість всередині розливалося дивне почуття довгоочікуваного спокою та тихої радості.

А вовк зупинився в парі кроків від мене, і теж зацікавлено розглядав.

- Вовчику, не їж мене, будь-ласка… - прошепотіла я.

Красу звіра дещо псували рване вухо та криваві рвані рани на боку. А ще він трохи кульгав. Таки і йому дісталося у бійці.

Вовк зітхнув.

Я зітхнула.

Вовк наблизився і… ліг коло мене, притулившись пухнастим боком. Це було так… несподівано. І так… природньо.

Може, це зовсім і не дикий звір, а просто великий пес, схожий на вовка? Та звідки б він тут узявся? Поблизу людських поселень немає, понесло дурепу шукати «дику природу».

О, то це, мабуть, собака рятувальників!

- Гей! Я – тут! – закричала щосили хрипким голосом. – Я – ту-у-ут!!!

Та лише луна відгукнулася слабо і швидко стихла, загубившись серед дерев.

 Вовк підняв голову, глянув несхвально, і знов опустив, заплющивши очі.

Рятувальники не прийдуть – зрозуміла я. Ще деякий час продовжувала наївно вертіти головою, та незабаром ще більш повечоріло і дерева злилися у суцільну темряву. Зате стало видно місяць у повні, що поволі підіймався на небосхил, красуючись. І, чим вище він підіймався, тим ставало ясніше, від дерев протяглися довгі тіні. Містичне видовище.

Та радіти було нічому. Із настанням ночі почав посилюватись мороз. І я досі не можу зрозуміти поведінку вовка. Бійка його виснажила, та ще й ці рвані рани… Він вирішив відлежатись, а потім мене з’їсти? Чи мені пощастило, і він неголодний?

А-а-а… Однаково мороз вб’є. Вже і руки, і ноги задерев’яніли, навіть біль стихнув. Тільки з одного боку, де притулився вовчисько, відчувається тепло. Я мимоволі стягла рукавички, від яких вже не мала ніякої користі, і занурила руки у пухнасту шерсть звіра. М-м-м… Як же добре… То й що, що вовк? Притулилася до нього усім тілом і голову на плече вклала. Звір застогнав, мабуть, торкнулась рани, але не ворухнувся.

Деякий час так ми й лежали. Вовк нібито спав, я дивилась у небо, рахувала зірки, боялась зімкнути очі. Не звіра боялась, а того, що засну – і вже не прокинусь. Хоч від вовка відчувався справжній жар, та з іншого боку насідав мороз, а знизу йому допомагала промерзла засніжена земля. Розумію, що лише відтягую неминуче. Коли б це було літо чи весна… В принципі, зараз і є весна. Початок березня, та видався він холоднішим, ніж, навіть,  місяць лютий. Так буває. Не пощастило. Не врятувати тобі мене, вовчику, своїм теплом.

Я відвернулась від неба і зарилася обличчям у теплу шерсть. От і все, прощавайте, рідні, прощавайте, друзі…