Глава 1. До чого призводять необдумані вчинки.

Необдумані спонтанні вчинки – то мій бич. Не раз потерпала через свою безпечність та неврівноваженість, та цей, очевидно, останній. Недарма мама завжди говорила, що у мене в одному місці й досі дитинство грає. Догралося.

Я застогнала від болю. Саме те місце, в якому грає дитинство, тепер починало відмерзати. Так тобі і треба, дурепо, щоб не шукала пригод на дупу. Казала покійна бабуся: не шукай пригод, вони й самі тебе знайдуть. Так ні, не слухалась...

Ледь ворухнулася – і завила вовчицею. Як же боляче! У відповідь на мою нестриманість десь вдалині хтось завив у відповідь. Цього лиш не вистачало. Казав мені дідусь: не згадуй вовка, бо накличеш…

На очах виступили злі сльози. Це ж треба було так втрапити!

І головна біда в тім, що я не бачу жодного варіанту, щоб вижити. Нога зламана. Погано, що перелом зі зрушенням (простим оком видно), добре, що хоч не відкритий. Та, у будь-якому разі, він не дасть мені рухатись самостійно, навіть ворухнутись невимовно боляче.

Незважаючи на лижний костюм і теплу куртку, починаю замерзати. Добре, що мороз невеликий, десь 1-2 градуси нижче нуля. Погано, що мені й цього вистачить, щоб околіти.

І все ж, зараз я жива, і потрібно тверезо оцінити ситуацію.

Що я маю?

Лижі, зламані об дерево. Дерево, не зламане, ціле, я навіть примудрилася спертися на нього спиною, щоб хоч голова не лежала в снігу. Нога синіє і пухне без медичної допомоги.

Погано, що їжі із собою ніякої не брала, звісно, сподівалась до вечері повернутися до готелю. Вода… Добре, що води доволі. Тобто, снігу навколо. Бери та смокчи. Правда, горло вже починає боліти. Та, сподіваюсь, від ангіни не встигну померти. Цікаво, що мене швидше доконає, холод чи запалення ноги? Правда, конкуренцію їм може скласти той, хто вив вдалині…

Від чого помирати легше? Кажуть, що від холоду. То краще б вже вдарив мороз, щоб заснути – і все. Правда, я не хочу «і все». Я ще така молода! Не пожила на цьому світі… Скільки усього не зроблено!.. Та які варіанти? Ніхто мене шукати не стане в найближчі дні, а коли кинуться – буде пізно.

І хто винен? А ніхто! Я сама! Сама себе вгробила! Із подругами, з якими приїхала на відпочинок до Карпат, посварилася. І посварилася саме через те, що вони пішли на офіційні траси, а мені закортіло на «дику природу». У підсумку я психанула, сказала, що їду додому, зібрала сумку і красномовно гепнула дверима. Потім трохи одумалась, закинула сумку до камери схову, щоб не вертатися, і рушила здійснювати свою мрію – обкатати найвищий гірський схил. А потім повернутися переможницею. Не повернусь.

Отже, подруги мене не шукатимуть, впевнені, що я поїхала додому. Вони до моїх вибриків звикли.

Рідня мене не шукатиме, бо звикли, що я пропадаю часом на кілька днів і не люблю відповідати на дзвінки.

Я й рада була б зателефонувати зараз, та на смартфоні жодної палички. «Дикої природи» хотіла? Отримуй. Смартфон мигнув пару разів і взагалі вимкнувся, відпочинок у снігу йому, бачте, не пішов на користь.

Люди тут не ходять, кричи – не кричи. Трамваї не їздять, літаки не літають, пароплави не плавають. Все. Крапка. Завершилось моє життя у неповних двадцять два роки, три дні до дня народження не дожила.

Боже, я вже про себе говорю у минулому часі. Та не можна ж так швидко здаватися! Були в історії герої, які повзли кілометри по снігу з відмороженими ногами. Я похмуро глянула довкола. Куди повзти? Вгору по схилу шукати зворотній шлях? Нереально. Вниз, де, судячи з усього, лише ліс та ліс? Рипнулась і мало не втратила свідомість від болю. В очах стало темно, мов уночі.

Немає виходу! А тато мені казав, що з будь-якої халепи завжди є два виходи. Таточку, де ж вони?!

Хотілося плакати, на ручки до тата і здобну булочку. Перше було не бажане, бо сльози замерзали на очах, друге – нездійсненне, а третє лише примусило занити шлунок, нагадуючи, що наближається час вечері.

Я абсолютно не уявляю, що робити.

І я категорично не хочу помирати.

Забуття не приходило. Я по черзі спробувала: молитися, проклинати той день, коли вирішила їхати з подругами на гірський курорт, намагатися силою думки зв’язатися з рідними, знайомими чи хоч незнайомими. Нічого не допомагало. Краще б прийшло вже забуття.

Але натомість прийшов вовк. Він таки вирішив перевірити, хто ж там так жалібно завиває, хоч я вже й прикусила язика, незважаючи на біль. Звичайний сіроманець вислизнув із лісу і завмер, принюхуючись та придивляючись. Якраз починало сіріти і його жовті очі нагадували дві різдвяні свічечки.

Згадала, що читала колись, мов вовк – звір благородний і ніколи не нападе без причини. Тобто, коли не голодний. Та цей, видно, був голодний, бо почав поволі підступати. А я навіть до зламаної лижі не можу дотягнутись, бо розкидало їх… Та й чи відбилася б від дикого звіра, коли не здатна й ворухнутися?

Лячно стало до краю, та я підбадьорювала сама себе жартівливими думками. Не маю зброї? Не страшно. Залоскочу до смерті. Або зацілую. Або…

Вовк наближався. Схоже, немолодий, трохи облізлий. А, може, він з добрими намірами? Познайомитись, поговорити, обсудити недолугих сусідів чи гарну вовчицю, що продинамила у лютому…

Звір ошкірився, що зводило мої надії нанівець. І ще наблизився.