Частина 8

ах лента за лентою набої подавай, 

вкраїнський повстанче, в бою не відступай

Чорнобильський ліс чи то здавався мені таким густим, чи то дійсно були джунглі Амазонки на півночі України. 

 Незважаючи на гул в ногах, я прямував все далі і далі. До нового посту ворога залишалось всього десь 700 метрів. 

 На щастя, мені не траплялася звірина. Можливо її постріляли окупанти, а можливо вони заховались, поки їхнею землею тупають смердючі берці. 

 — Трясця твоїй матері! Ти що таке?— голосно вилаявся я, побачивши перед собою силует в білій довгій сукні. 

 Вона не нагадувала мені ні одну істоту, про яких я читав. Як би це клішово не звучало, але волосся в тієї особи було сніжно білим, схожого відтінку була і шкіра, і губи, і вії і брови, вона вся була білосножною. Єдине, що привернуло мою увагу це те, що навколо неї вирував потік енергії з різнокольоровими відтінками. 

Знаєте, коли бензин по воді розливається, то вона набуває багатоколірного з мармуровими розводами забарвлення. Ось це щось було схоже на те, що я бачу прямо зараз.

 — Боєць. Як тебе звуть? 

 — Безсмертний, Роман Безсмертний. 

 Якщо це дії ворожої розвідки, то жити мені залишилось приблизно хвилин п'ять, а то і менше. Що це мене так на правду потягнуло? 

 — Вони забрали мої володіння. Вони керують нею, а поки вони керують, я не можу дбати про неї. Мої сили слабнуть. Ще трохи і вона вийде за межі.

 У неї був досить приємний голос і ніякого страху, на диво, я не відчував. 

 — Хто ти?

 Чому у такі моменти я задаю такі тупі питання? 

 — Зона. Я — Зона. Я тут дбаю про всіх, і людей, і тварин, але вони на станції, вони пробрались до серця Зони. Їх не допускає радіація, яка спалює навіть найновітніші захисні костюми, але вони доберуться. І тоді все повториться знову. 

 — Не доберуться! Я обіцяю. Я не маю ніякого права повідомляти про військові таємниці, але вони не доберуться. 

 — Ти ж теж не просто воїн. Ти... Характерник. 

 Я мовчки кивнув головою у відповідь. Знає. А можливо я тут не один? 

 — Іди, юначе, і радіація тепер тобі нестрашна. 

 Я знову кивнув, ввічливо попрощався і пішов своєю дорогою, залишивши Зону на тому самому місці на якому вона стояла. 

 Якби не густі хмари, то можливо б сонце вже майоріло десь високо в небі, але непроглядні білі чи то сірі клубки непропускали на землю ні одного поцілунку промінчика. 

 Поцілунку? Щось невчасно я згадав, на секунду зупинився і дістав таке кохане фото. На цьому знімку ми разом з моєю Ангеліною, якесь необачне випадкове фото в машині, але яке тепло і трепіт у серці воно приносить зараз. 

 Я ще раз поглянув на нього і заховав назад на своє місце — у кишеню біля серця. 

 Скоро повернусь, моя кохана. Ти тільки потерпи трішечки. 

 Я тихенько добрів до потрібної мені локації. Як я дізнався що саме туди? Коли біля якогось богом забутого будинку, у якому ще в далекому вісімдесят шостому жили люди, і побачив два БТР-ери з ворожим маркуванням "Z" то питання про те, чи туди я прийшов зникло саме по собі. 

 Дідька лисого, на що я підписався? Їх штук 15 якщо не більше! І як діяти? 

 Майже невідчутно по мені пронеслась якась енергія. Чи це викид радіації і Зона так діє чи якого біса? Потім знову. 

 Я піднапряг свій надлюдський слух. І скажу вам чесно, поміж тони російських матів досить важко було відчути шепіт нашого українського військовополоненого. 

 «Чуєш? Схоже що чуєш. Тут їх чотирнадцять,»— трішечки я прорахувався.—«Якщо в тебе часом завалявся лишній АК або щось інше, то ми їх покладемо разом. Скріплені кров'ю.»

  — Навіки скріплені.— пошепки промовив я. 

 Цікаво виходить, характерників набагато більше, ніж я міг уявити. За свій короткий бойовий дослід я вже зустрів трьох, а що буде далі? Добре ж вони ховаються. Хоча про що говорити? Ми теж не кожному в обличчя кричимо: «Ми давні воїни, нащадки козаків!» 

 Іншого варіанту, крім того, щоби взяти до рук СГД не було. Йти туди відкрито було б мазохізмом або і самогубством. 

 Декілька окупантів вийшло, як я зрозумів, на так званий перекур. 

 Ну що ж, хто не ризикує, той не п'є шампанського. Вистріл, перезарядка, вистріл, і так декілька разів поки не поклав усіх. 

 Чи вони дійсно настільки тупі чи як? Але тільки но я поклав п'ять штук на вулицю вийшов шостий. І він, схоже, настільки втомився, що вирішив прилягти відпочити біля своїх. 

 Ну добре, Ромчику, ти молодець. Шістьох убив а з рештою вісьмома як? 

 «Брате, ну не тупи, а? Мене зараз двоє виведуть на вулицю.»— почув я голос, який лунав зі всюди. 

 Скажу вам чесно, я боявся. Я боявся диким звіриним страхом, який тремором пробирався від кісток у сам здоровий глузд. Ноги наказували тікати, але завдання є завданням. Я був один, а їх тільки вісім. 

 І дійсно, спочатку вийшов один, за ним наш вояка, а за ним і другий. Я почув галасливу лайку, коли вони побачили своїх же полеглих. 

 Ну, або пан, або пропав. 

 Постріл. Куля влучила прямо в лоб. 

 Тьфу ти, ніби стрілялки на телефоні граєш. Азарт підірвав мене і я знову навів приціл, поки другий пробував зрозуміти звідки летить свинець у їхню сторону. Не встиг. 

 Наш вояка тихо, мов той щур, що краде курчат, відійшов у сторону і скрився за будинком. 

 Гаразд, зволікати немає часу, тому я все ж таки став просуватись ближче. На щастя БТР прикривав мене добре, а ще допоміг влаштувати нове місце для засідки. 

 Як тільки я змінив СГД на АК, по мені випустилося кільки автоматних черг, причому з різних вікон. Я ледь встиг голову опустити, щоб куля не зачепила. 

 І як я маю викурити цю шайку неонацистів з їхнього кубла? 

  Я зникаю досить часто, за що прошу вибачення. 

Порадувала вас таким коротким сюжетом, чекаю на коментарі) 

Мирного вам неба💙💛 Слава Україні 🇺🇦