Частина 2.

 плаче боєць, шеврон на камуфляжі

скільки сердець спинили кулі вражі?

Я різко відкрив очі і піднявся на ноги. Але так же і відразу впав. Ноги кровоточили, і я би це не відразу зрозумів, якби не калюжі темної рідини поруч. 

 Так, зі мною все буде добре. Де мої хлопці? 

 — Безсмертний.. Рома... Живий.. Слава богу..— чую голос Бура. 

 — Так, ти як?— оглядаюсь довкола. Бачу, як командир затягує турнікет на нозі Малого. Той без свідомості. 

 — Прийом, це Сокіл, нас обстріляли. Четверо триста, один двісті.— передає так званий командир по рації. 

 — Як двісті? Хто?

 Дідько! Якого біса я відключився? Я б зміг врятувати його. 

 — Безсмертний, спокійно, без паніки. 

 — Хто двісті? Коля?

 Всі опустили голову. 

 Знаєте, я розумів, що таке буде. Але я не був готовий до цього морально. Я не можу описати словами наскільки це боляче втрачати побратима. Тим більше, знаючи, що ти міг врятувати йому життя, прикривши собою. 

 На його місці мав бути я. Все було б добре. 

 Я навіть не міг висловитись, не міг нічого сказати, щоб хоч якось висловити свій жаль за ним. 

 Не пам'ятаю скільки часу ми так пролежали. Просто запитували чи все добре, щоб ніхто не знепритомнів. 

 За нами приїхали медики. Не знаю як, але всіх погрузили в одну машину. Впринципі, я міг сидіти, хоч і фельдшер казав, що це небезпечно, оскільки я уламками нафарширований, приблизно, як наступальна граната. Але я запевнив, що все буде добре. Цікаво яка буде їх реакція, коли вони побачуть що на завтра все зникне? 

 — Скільки вас тут? — запитали вже під імпровізованим госпіталем.— Заносіть всіх, крім нього.— лікар махнув головою в мою сторону. 

 Хірург зачекав, поки всіх вигрузять. І тоді вже звернувся особисто до мене. 

 — Я спочатку оперую їх, ти почекати зможеш, потім тебе. Тобі не потрібно приділяти багато часу. Витягну залізяки. Залишишся до ранку. На ранок і сліду не буде, що тебе поранили. Мовчи. Якщо що, скажеш, що подряпини, сильно не зачепило, відлежишся тут. Але під ранок щоби сліду твого тут не було. Відправляйся в частину. 

 — Що? Про що ви маєте на увазі?

 Я нічого не зрозумів. До чого тут це? На що цей чоловік в бронежилеті натякає?

 Замість відповіді в нього очі засвітилися темно-синім світлом. Я зрозумів. Свій. 

 — Мовчи і не висовуйся. І кінець кінцем, зніми цей клятий джгут, від нього нам тільки гірше. 

 Хірург пішов у сторону операційної, якщо так можна назвати це приміщення.

 Ого. Не очікував. Ні, я дійсно знав що характерники ще залишилися. Але чомусь я його не відчув, хоча повинен. Можливо це через неуважність і розгубленість? Чи через ситуацію, в яку я потрапив? Невідомо. Та й думати про це не на часі. 

 Минуло дві години, після того як мене переклали на ліжко. Я дозволив зробити такі маніпуляції з собою, щоб ніхто нічого не запідозрив, хоча мені було незручно. Сестра вколола мені обезболююче, яке, скажу чесно, нічого не діяло, бо я зовсім не відчував болі. Хірург постарався на славу і вже до вечора борт з пораненими поїхав у більш професійний госпіталь для подальшого лікування. 

 — Готовий?— звернувся характерник до мене, коли я вже лежав на операційному столі.— Сестра, місцеву анастезію. 

 Медичний працівник вже потягнулась за препаратами до столу, але я зупинив її:

 — Ні, не потрібно. Я не відчуваю болі. Залиште її для того, кому вона більше буде потрібна. 

 — Людочка, можете бути вільні. Я тут сам, тут легенький випадок. 

 — Але Валерію Романовичу, як ви проведете самостійно операцію? 

 — Все буде добре. Ти втомилась. Цілу ніч оперували, піди поспи. Якщо когось привезуть,  то я покличу.

Медсестра кивнула в знак згоди і вийшла. Ми залишились на самоті. Валерій Романович обрізав мені одяг і приступив знезаражувати поверхню. 

 Чесно, тоді мені вже було боляче. Антисептичний розчин болісно щипав на місцях уламків. Я лише стискав губи від болю. 

 — Можливо все ж таки анестезію? Вона хоч і не сильно подіє на тебе, але все одно допоможе.— ще раз запитав хірург. 

 — Ні. Я сказав непотрібно. Хто ви? 

 Лікар усміхнувся і взяв до рук скальпель. 

 — Задорожний Валерій Романович, військовий хірург.— я поглянув на нього суперечливим поглядом і він продовжив:— Характерник, так, як і ти. Тільки я не можу зрозуміти одне: як твоє тіло саме змогло розчинити металеві уламки від градів? Перший раз таке бачу. 

 — Як ви зрозуміли хто я? Звідки дізналися?

 — Відчув. І так, я знаю що тебе турбує це питання,— передбачив він, додав:— діоптаз. 

 Так он в чому справа. 

 — Коли я зможу повернутись на поле бою?— єдине питання яке мене цікавило. 

 — Такими темпами в тебе до вечора й сліду не лишиться. Ти досить швидко зцілюєшся. 

 Хах! Дива та й годі! Де ви бачили щоб тіло залізо розчиняло? Щось надприродне існує поруч з нами, ходить в школу, на роботу, гуляє по парку чи обідає в кафе, а ми навіть і не здогадуємось.

 Медик досить швидко справився зі своєю роботою. І сказав, щоби я відпочив, поки рани не загоються. Щей додатково запросив мене на чай чи каву, щоб я поділився своєю історією життя і навпаки. 

 Сон не йшов, хоч тіло не боліло. Перед очима стояв Коля "Бодрий". Я думав про його батьків. Яка буде в них реакція коли дізнаються, що їхнього сина немає більше в живих? А що скаже його жінка і ще ненароджений син? Як вони будуть без нього? 

 А ще гірше — це усвідомлення того, що я міг допомогти, але не зробив цього. Я з цим тягарем буду жити все своє життя. 

 Радувало тільки одне. Я повністю оновився, якщо можна так висловитись, і вже стояв на ногах. Сестра принесла одяг і я вже через декілька хвилин шукав лікаря. 

 Звісно, це був шок для працівників медичної установи. Як це так? Нафарширований декілька годин тому уламками градів хлопець вільно гуляє, так якби нічого в не було. Благо, Валерій Романович всім пояснив, що там нічого складного не було. Декілька подряпин в прямому значенні цього слова і все.