Розділ 1. Київщина. Частина 1

Передмова

Усі імена та герої вигадані, усі збіги — випадковість 

Віримо в перемогу! 

Віримо в ЗСУ! 

Слава Україні! 

Два тижні пройшло з того моменту, як я залишив її там, у нашій квартирі в Хмельницькому, яку ми знімали її протягом 4 років. Старенька хрущовка пережила стільки всього, але її доповненням стали лише ми.

 Як тільки закінчили школу і поступили в університети. Я на юридичний, а Ангеліна на журналістику, як і мріяла. Стільки всього ми пережили там. І раділи, і плакали. Ой, а скільки разів я спав на дивані, бо моя маленька дівчинка дістала шпака і виганяла мене, бо образилась. А я що? Ніби в мене був вибір? Йшов спати на диван, але вночі повертався, тягнув до себе і все. Зранку вже знову моя маленька добра Ангеліна готує нам сніданок і на пари. Люблю її, дуже-дуже.

 — Зібрались?— питає, як я зрозумів, старший.— В дорогу! 

 А що там збиратись? Невелика сумка і все. Не на відпочинок їдемо. 

 Ми сіли в автобус. Їдемо мовчки, навіть ніхто слова не скаже. Всі немов німі. 

 — Ой у лузі червона калина похилилася,— розпочав хтось позаду. Схоже, що цей боєць не зміг витримати тягучу тишу. А можливо це на краще: позитив потрібен, навіть у такий важкий момент 

 — Чогось наша славна Україна зажурилася. А ми тую Червону калину підіймемо! А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!— підхопили більшість бійців.

 Знаєте, я дивився на них і розумів наскільки мій нарід незламний. У очах побратимів стояла люта ненависть і ні краплини страху. Це й не дивно. Вони прийшли визволяти нас, але від кого? Від мирного життя, цивілізованого світу? 

 — Марширують наші добровольці у кривавий тан.— продовжив я, оскільки хтось замовк.— Визволяти братів-українців з московських кайдан.

 Як же символічно. 

 Я був наймолодшим серед цих героїв. Майже всім було за двадцять п'ять. Тільки двом було по 23. Ну і я, мені 21.

 Знаєте, ніхто з присутніх не знав нашої історії. Чому ми тут сидимо, хто ми є і кінець-кінців, чому ми добровільно йдемо на побій? Розумію, я. Я давав клятву. Ну а вони? Це ж прості хлопці, у яких є батьки, діти, кохані. 

 — Я Дмитро Данилевич.— почув голос від чоловіка, який сидів поруч. Світле волосся, блакитні очі, кругле обличчя і невеликий ніс. На вигляд йому було десь біля 30.

 — Роман Безсмертний.— у відповідь потиснув йому руку.

 — Безсмертний, кажеш?— він посміхнувся.— Також не міг сидіти склавши руки, поки вони таке вчиняють?— запитав хтось, хто сидів біля нас, а згодом добавив:— Коля Пруський. Позивний "Русич". 

  — Ні. Це моя країна, я не дозволю її нищити.— сказав я зі злістю. Чистою ненавистю до ворога, яка тільки може бути. 

 Я шкодую, що не зробив це швидше. Пізно здогадався, що я — характерник і кров'ю скріпив себе з Україною. 

 Мій рід стільки нетерпівся від московитів, що такий шанс прогавити я не можу. Помста — це страва, яку подають холодною, холодною кулею, гранатою чи іншим боєприпасом. Буде вам і за Голодомор, і за репресії, за ГУТАБ, за відсилання Безсмертних на інший край цивілізації. Ви могли нас палити, нищити, ламати, вбивати, але не вбили, тому що ми — Безсмертні. Це не просто прізвище, це звання. 

 — Добровольці, ми приїхали. Зброю вам видадуть. КМБ ви пройшли. У вас тиждень на навчання. 

***

  Знаєте, я ніколи не скажу, що вчитись легко, особливо військовій справі. Стільки видів техніки — стільки шансів відімститись за все. Ви можете сказати, що я жорстокий, але давайте я вам поясню. Вони ідуть на нашу землю, катують людей, ґвалтують жінок, вбивають дітей, нищать будинки. Хіба я можу по іншому? Ці створіння не заслуговують на інше. Тим більше, я не вбивця, я просто знищую ворожі цілі. 

 Та щоб ви виздихали всі! 

— Безсмертний, хто?— звернувся командир, який зайшов в кімнату. 

 — Я.— я підвівся. 

 — Збирайся. Батьківщина чекає. Київський напрямок. Щоб через десять хвилин був під воротами. 

***

 «Ліночко, привіт. Вибач, що не пишу так часто, не телефоную, у нас навчання. Вони будуть тривати, ще мінімум місяць, такщо можеш не хвилюватися. Ще раз пробач, що приділяю так мало уваги. Я все одно дуже сильно кохаю тебе. Бережи себе, кохана.»

 Такий текст, я написав під обстріли градів. Вони летіли і летіли. Здавалося, що це триватиме безкінечно, але ні. Наші відбили і орки втратили ініціативу в наступі, "зазнаючи значних втрат".

 А потім на декілька годин було тихо. 

 Ще написав рідним: мамі, татові, Владу. Батько також не зміг всидіти вдома. А після того, як дізнався, що я пішов, полетів за мною. Куди — не знаю, не сказав. Державна таємниця. 

 А Владислав в Азові служив і до того. 

 Гарнізон Маріуполь. Така героїчна і трагічна водночас назва. 

Де він зараз мені також невідомо. Зв'язку немає з ним вже більше тижня. Живий то він будь-якому випадку, але в якому стані і де це вже питання. 

 — Безсмертний. Злазь з того дерева, мауглі ти наш. Там волонтери їжу привезли. Бур там такий борщик зварив, що з казаном з'їсти можна. Давай перекусимо, три дні майже нічого не їли.— підійшов сержант в мою сторону.— У орків тихий час, такщо можемо відпочити. 

 Чесно кажучи, такий смачний борщ я напевно ще ніколи не їв. Кухар постарався на славу. Мамо, пробач, але я був дуже голодний. 

 — Хлопці, це мегасмачно.— озвучив я, доїдаючи вже третю порцію. Невідомо коли можна буде знову нормально поїсти, тому таким моментам ми тільки радіємо. 

 — Безсмертний, а ну розкажи щось про себе. Ми тут як-не-як вже разом тиждень, а про тебе нічого так і не знаємо. 

Бах. Тихий час кажете? Ні, ну дійсно, приліт був тихий. 

Болі я не відчув, відразу відключився.

це любов,