Глава 17

бо ти так зі мною вчинив

та невже це не злочин?

 Холодні руки Ангеліни тремтіли. По очах котились сльози. 

 Все просто. Вона побачила його. Того, з яким цілий місяць не розмовляла. А чому? Тому що він вирішив, що так буде краще для обох. Нічого не пояснивши, зачинив дверіі пішов після чергової безглуздої сварки. 

 "Люба, а що сталось? До якого стану ти себе довела через хлопця?"— тараторив внутрішній голос у її голові. 

 Дійсно, сміх! 

 Горда пані Косач тремтячими руками діставала з кишені ключі від будинку. Мороз пробирав до кісток, хоча тіло закипало від гніву й жалю. 

 Вдома не було нікого, на щастя. Можливо тому вона так плакала, не боячись запитань. Хоча батько приблизно тисяча п'ятсот раз питав куди дівся Роман, але дівчина не відповідала. Не хотіла засмучувати батьків. Впринципі і вони в душу не лізли. Вони знали, що якщо буде потрібна підмога, то Ангеліна сама звернеться. 

 Дівчина нарешті з п'ятого разу попала в замок і зайшла всередину. В холі тепло та затишно, не те, що на вулиці. Як-не-як на вулиці не початок червня. Хоча вже кінець листопада, але в повітрі вже пахло зимою.

 Ліночка увімкнула світло і аж заверещала. 

 — Безсмертний! Якого біса ти тут робиш?

 На кухні з максимально спокійним виразом обличчя сидів винуватець всіх її сліз кожної ночі — Роман Безсмертний. Лише його скляні блакитні очі видавали його емоції. 

Ангеліна прекрасно знала його. На вигляд спокійніше удава, а в середині горить пекельне полум’я. Такий же він є, характерник бісів.

— Твоє лате, воно вже напевно охололо,— хлопець махнув головою в сторону стаканчика.— І "спартак". 

 — Ти не відповів на моє питання. Якого ти тут робиш?— Ангеліна поклала свій рюкзак на землю і почала знімати з себе верхній одяг. 

Роман кулею підлетів до неї і тут же прийнявся допомагати. Як тільки повісив пальто на вішалку. То руки механічно опинилися на передпліччі дівчини.

 — Я поговорити прийшов. Ідіот.— все що він зміг видати. 

Тиша. Повітря в просторому залі починало бракувати. Ліна відчувала як на очі пробирались зрадницькі сльози. Плечі обпікало по контуру долонь юнака, і, здається там залишиться слід. Ну на душі так точно. 

 — Про що ти ще хочеш зі мною говорити?

 Хлопець швидко матеріалізувався перед Ангеліною, так щоби бачити її. Гарячі руки характерника лягли на, червоне від холоду і сліз обличчя. 

 — Не плач, моя королево. Пробач, що не підійшов швидше. Я не знаю, що на мене найшло тоді Я бовдур, який ігнорував тебе стільки часу. Пробач.. Я так кохаю тебе. Пробач, Лінусю, пробач. 

 Роман поцілував її так ніжно наскільки міг. Так ніби просив вибачення, заціловував рани, вилизував сльози. 

 — Пробач, я телепень, пробач! 

Хлопець залишав десятки поцілунків на обличчі дівчини, перериваючись лише на те, щоб сказати "Пробач." 

 — Ти голодний?— запитала Ангеліна після того як вони простояли хвилин двадцять в обіймах.— Давай повечеряємо. 

 — Я голодний, голодний до тебе, твоїх обіймів, твоїх поцілунків. Моя.— очі хлопця загорілися яскраво-синім полум'ям.

 Дійсно його. Закарбована на небесах, написана долею, замовлена в заговорах. 

 На вулиці піднявся сильний вітер, який змушував вікна нестерпно гудіти. Тільки на кухні одного з будинків було спокійно. Адже надійні руки Романа були готові утримувати цей спокій до останньої краплі крові, а кров та була невичерпною.

Ф