Глава 16

тягне за ниточки мене, 

і їй зовсім не соромно

 — Романе. Ти ж не скривдиш мене, правда?— наївно спитала Ангеліна. Між бровами з'явилась складочка і губки надулись. Сама милість. 

 Безсмертний вже давно зрозумів, що вона не зрозуміле стерво, а зовсім маленька дівчинка. Вона просто потребує уваги і любові, яку хлопець старається проявити.

 — Посміхнись, маленька.— він торкнувся пальчиком носа.— Нізащо. Завжди буду оберігати— так само наївно відповів він.— Тай тато твій шкуру з мене спустить.— усміхається. 

 Хлопець на останок поцілував її і поїхав додому.

 Ангеліна прокинулась рано вранці і пішла приводити себе в презентабельний вид. Ігор Михайлович підвіз її до школи. 

 — Схоже, на тебе чекають.— батько кинув погляд в сторону Безсмертного, який стояв зі стаканчиком. Маленька приємність. 

 — Бувай, таточку. Я наберу тебе пізніше.

 Дівчина поцілувала тата в щічку наостанок і побігла до Романа. Той простягнув руки для обіймів і Ліночка відразу потрапила до них. Так тепло і затишно. 

 — Привіт, маленька. Як спалось? Це тобі.— хлопець відає напій і вони обоє заходять в школу. 

 Хтось ще все ж таки кидає здивований погляд на них, але байдуже. Їм байдуже. Руки скріплені в замок і міцно стискають одна одну. Підлітків не цікавлять небайдужі погляди в свою сторону. Вони беруть до уваги лише скріплені долоні, які міцно стискають одна одну.

 — Ліночка! А я тебе шукаю.— парочка повертається в сторону голосу, що лунає.— Безсмертний, віддай мені свою любов. У нас тут дівочі плітки. Все! Віддам потім. — Лісовська змогла їх роз'єднати і вже тягне дівчину в сторону вікна, залишаючи здивованого Романа на самоті.— Ти уявляєш що цей бовдур зробив? З батьками знайомити привіз! Ти не могла мені сказати? 

 — Ні, я сама нічого не знала. Роман постійно щось схоже чудить, але я не думала, що він до цього додумається.— Косач пожала плечима.

 — Ну ви хоча би зустрічаєтесь, а ми що? Ви ж зустрічаєтесь?— Ангеліна подумала і через деякий час задовільно кивнула.— Ну от. Я ще перед цим вранці йому моралі вичитала, а той приїхав ввечері і сказав, що хоче вибачитись, але я повинна поїхати з ним. Ніби сюрприз на мене там чекає.Ну і я поїхала, а там.. А там такий ось сюрприз.— дівчина опустила голову на підлогу, немов би завинила перед кимось.— Розумієш? Я не впевнена на всі сто, що він саме той... 

 Останні слова були озвучені майже пошепки, щоб ніхто не почув, навіть якщо навколо нікого не було. 

 Розмову перервав шкільний дзвінок, який запрошував школярів на урок. Ангеліна з високо піднятою головою ввійшла всередину математичного кабінету. Все ж таки характер дає за себе знати.

 — Безсмертний!— сказала вчителька, тілько-но зайшовши в кабінет.— До директора! Разом з Косач.

 — Я щось не те зробив?— піднявся Роман з місця.

 — Побив Потоцького. Директор бажає пояснень, від вас обох.— кинула погляд на Ангеліну.—Я звісно все розумію, але ти повинен відповісти за свою неналежну поведінку. 

 — Тоді я сам і піду! Ангеліна тут ні до чого. 

 Роман вийшов з класу, залишаючи за собою напружену атмосферу. Ангеліна вибігла за ним. 

 — Ромчику, стій!— вона торкнулась його плеча і той обернувся.— Я піду з тобою. Я думаю директор хоче і зі мною поговорити.. Я ж все ж таки під його юрисдикцією.— смішок. 

 — Я не подумав. Пішли.

 Хлопець скріпив їх руки у замок і повів за собою. За його спиною, дівчина була мов за горою. Широкі плечі, обтягнуті чорною тканиною, могли захистити від будь чого і будь кого. За ними, мов за бетонною стіною. Тільки затишно та спокійно, немов зранку в суботу у теплому ліжечку.

 Уже перед дверима він постукав і зайшов в середину. Солідний чоловік у якісному костюмі років п'ятдесяти дивився у вікно, але почувши стукіт він покинув цю справу. Парочка ввійшла під пильним поглядом педагога та привіталась.

 — Добрий день. Сідайте.— директор махнув рукою на два стільці і, займаючи своє місце, додав:— Послухай, Романе. Я, як чоловік, тебе прекрасно розумію, але як педагог повинен вжити певних заходів. У суботу в школі олімпіада. Потрібно проштампувати папірці. Чекаю на тебе після уроків. Можеш бути вільний. Мені потрібно поговорити з Косач віч-на-віч. 

 Роман кивнув головою і вийшов за двері. Директор звернувся до дівчини:

 — Ангеліно. Чесно кажучи, я не знаю з чого розпочати цю розмову, тому просто спитаю банальне: як ти? У тебе все гаразд? 

 — Усе добре, Володимире Вікторовичу,— добре, що Ліночка прочитала ініціали на табличці, яка висіла на дверях.— Я працювала з психологом. Зараз усе добре. Можете не хвилюватись. 

 — Добре, якщо буде потрібна допомога — мої двері завжди відчинені. Можеш іти на урок. 

 Ангеліна попрощалась і вийшла з кабінету. Роман же чекав на неї під дверима. Він кинув декілька запитань і знову переплів пальці, міцніше стискаючи руки. 

 — Романе, давай я допоможу тобі після уроків. У мене і так немає планів. А так хоч не буде нудно самому сидіти. 

 — Я й сам можу відповідати за те, що накоїв.— беземоційно відповів хлопець. 

 — Ти це накоїв через мене.

 — Мовчи!— від підняв голос і риси обличчя стали ще суворішими та більш чіткими. Але згодом хопець озвучив: — Пробач, я не хотів накричати. Я сам вирішив так вчинити і сам буду нести за це вирок. Нікому не дозволю над тобою знущатися, моя маленька кішечко.— він обійняв її і поцілував у скроню.— Ходімо на урок? 

 Дівчина кивнула і вони двоє зайшли у клас. Ніхто вже навіть і не дивувався тому, як часто вони разом бувають. Всі розуміли, що у школі парочка з'явилась. Ще й хто? Роман Безсмертний і новенька. Дивина та й годі... 

 ...Ангеліна дивилась на себе в дзеркало у жіночому туалеті. Милий нюдовий макіяж, персиковий блиск для губ, чіткі вилиці, довгі вії, ідеально вирівняне волосся. Чого ще бракує цій милій особі? Ідеальна. 

 — Ти уявляєш, він навіть не глянув на мене!— двері відчинилися і хтось зайшов усередину.