Глава 14

твоє серце не вірить,

його ображали,

але прийшов я

і тепер одне "но"..

Роман так і продовжував дивитися прямо у вічі Ангеліни. У них читався страх та радість. 

 — Романе, забирай дівчину і тікайте звідси. Це обряд обміну енергіями. Швидко!— звернувся Владислав до брата.

 Безсмертний ніби оговтася від ступору. Хлопець підхопив дівчину на руки і почав тікати з нею. Роман підбіг до своєї машини, що стояла на подвір'ї школи. Він відчинив однією рукою двері, поклав її на пасажирське сидіння і застібнув пасок безпеки. Здається дівчина знепритомніла поки хлопець ніс її.

 — Романе..— протягнула дівчина, яка почала приходити до тями.

 — Я тут, мила. Я тут. Зараз ми поїдемо звідси. 

 Роман в швидкому темпі завів автомобіль і від'їхав з того злощасного подвір'я, продовжуючи шлях в невідомому напрямку. Через хвилин двадцять Безсмертний з'їхав на узбіччя і припаркував автомобіль.

 — З тобою все добре? Вони тебе не ображали, не били? — запитав хлопець, повертаючись в сторону Ангеліни. 

 — Ні. Голова болить. Романе, я так перелякалась. Хто це був? Що їм потрібно від мене? — дівчина закрила обличчя руками і почала плакати.

 — Усе добре, маленька. Я більше ніколи не відпущу тебе саму. Чуєш? Ніколи!— Роман пригорнув дівчину до себе так ніжно, як завжди.— Знала б ти як я перелякався за тебе.

 — Романе...— дівчина підняла очі на нього.— Що ти відчував коли танцював з Боженою? 

 — Тобто тебе щойно ледь не вбили на жертвоприношенні, а ти цікавишся що я відчував під час танцю з іншою? Ангеліно, пробач, але ти ненормальна!— хлопець засмівся і знову затиснув в обіймах.— Нічого. До неї нічого. Мені потрібна тільки ти. А от тому Тимофію я б врізав. Хай тільки спробує біля моєї дівчинки крутитися.— він поставив руку на її потилицю і залишив легкий поцілунок на скроні. — Я відвезу тебе додому, добре?

 — Ні. Не потрібно додому. Тато з мамою ще не сплять. Я не хочу заявитись в такому вигляді додому. Буде багато зайвих запитань.

 — Добре. То давай просто посидимо тут. 

 — Ромчику, можна тебе дещо попросити?—голос затремтів. 

 — Кажи.

 — Мені потрібно заспокоїтись. Можеш зіграти щось на гітарі? 

 Роман посміхнувся і вийшов з машини, щоб дістати інструмент з заднього сидіння. Хлопець знову сів на своє місце, відсуваючи крісло назад, щоб було більше місця.

 Довгі пальці почали перебирати тонкі струни і музика заповнила увесь салон.

"За три хвилини загубився і влюбився та пропав,

за три закохався і набрався твоїх чар.

А скільки тепла в твоїх очах? 

А віє холод він не дах.

Скільки скажи я маю?

А скільки скажи тримаю я?"

 Роман поглянув на Ангеліну і в її очах побачив умиротворення та спокій. Схоже музика подіяла, як заспокійливе і це не могло не радувати. Дівчина захоплювалась виконанням і мелодією. Хлопець старався, щоб дівчина відчула, зрозуміла сенс кожного слова. 

"Приходиш, сядеш і мовчиш,

мене заводиш та біжиш.

Приносиш сльоз, сир і яд, мені це треба.

О, скільки тепла в твоїх руках?

А віє холод, він не дах.

Скільки, скажи, я маю,

о, скільки, скажи, тримаю я.

Це все, що маю я,

тебе тримаю-маю я"

 Роман провів ще декілька разів по струнах і завершив своє виконання. Хлопець простягнув свою руку до обличчя дівчини і провів великим пальцем по щоці, а потім перемістився на губи.

 — Ти дорогий мені.— все що видала з себе Ліна, насолоджуючись діями хлопця. 

 — Я ж казав, що не відступлю поки не завоюю тебе.— той самозакохано посміхнувся.— Моя кохана Ангеліно! Ти така неймовірна.

 — Поясни мені, будь ласка, хто ти?— схоже що Ангеліна не готова була до таких зізнань, тому швидко змінила тему.

 — Що ж, мила. Нарешті ми дійшли до того рівня стосунків, коли я можу розказати тобі усю правду.— яскрава посмішка осяяла його обличчя.— Як я казав, я — характерник. Мій рід досить древній серед козаків. Він живе тут вже близько п'ятисот років. Ми, характерники, особливі тим, що не народжуємось такими, а стаємо з часом. Тренуємо дух і волю. Наша сила переходить до нас тільки після випробувань. Ну, як бачиш, я їх пройшов. 

 — А що ти мав на увазі, коли сказав, що право називати мене твоєю дала тобі доля?— Ліночка слухала з уважністю. Ще ніхто не діяв на неї так як цей юнак. 

 — Запам'ятала?— мила посмішка,— Ну це така особливість є у нас. Бачиш мої очі?— колір очей у Романа змінився.— Вони темно-синього кольору, до зустрічі з тобою вони були світло-блакитні. Вони міняють свій колір, коли знаходиш свою половинку. На горі вже все вирішено за нас. Так що тобі від мене не утекти. Моє кохання дали нам боги. Господи, та я поет. Бачиш на що ти мене штовхаєш?— хлопець приголубив дівчину до серця і засміявся.— Моя неймовірна Ангеліно..

 Між ними нарешті панували тиша, спокій та взаєморозуміння, про яке так мріяв Безсмертний. Можливо це і не на довго, але саме такі миті безцінні.

 І звісно, що по іронії жанру в такий момент повинен задзвонити телефон. Де ж ви бачили інше? Невідомий номер вирішив потурбувати Безсмертного. 

 — Алло.— відповів хлопець. 

 — Нарешті хоч хтось узяв слухавку! Безсмертний, де Ангеліна і Влад?— турбувалась Вероніка. — Я знайшла її сумку на виході зі школи разом із телефоном. Де вона? Ви знайшли її? З нею усе добре? 

 — З нею вже все добре. Вона біля мене. Зачекай, у мене друга лінія,— хлопець поставив дзвінок на утримання.— Так, Владику. 

 — Ромчик, я благаю тебе. Поїдь забери Вероніку, відвези її додому. Я хвилююсь за неї.— голос був стривожений.— Передай їй, що я завтра все поясню. У мене телефон не перестає вібрувати від її дзвінків та повідомлень. Ну не можу я до неї заявити в такому вигляді. Ці сволоти мене гарно розмалювали. Що подумає про це моя дівчина? Тим більше коли воно почне все зникати?